— А де саме?
Нечай розповів.
— Так, так… — повільно мовив Гасовський. Вони дочекаються ночі. А далі? Бродити безцільно, навмання, не мало рації. Розпитувати місцевих жителів? Коли б не наткнутися на зрадників. А їм за всяку ціну треба виконати завдання, виявити цю кляту батарею. Не цієї ночі, так наступної. І зовсім непогано мати якийсь притулок…
— Мабуть, ми провідаємо твого діда, — сказав Гасовський, звертаючись до Нечая. — Порадуємо його. Не заперечуєш?
Нечай кивнув. Ох і здивується ж дід, коли побачить свого Петруся! Та й Нечаєві хотілося подивитись, як дідові живеться під румунами. Він знав, що дід норовистий. Від нього всього можна чекати.
— Як гадаєш, він нас прийме? — спитав Гасовський. — Чи можна буде в нього пересидіти десь у клуні?
— Звичайно. Він тільки з вигляду сердитий, бурчить.
— Тоді вирішено, — сказав Гасовський. — Беремо курс на діда.
— А водиця в нього є? — спитав Кость Арабаджі, якому знову захотілося пити.
— Колодязь у дворі, — відповів Нечай. — А вода в ньому… Щелепи зводить.
Гасовський знову поглянув на годинника, потім на небо.
Небо було низьке, притьмарене. По ньому котився гуркіт далекої артилерійської канонади. А назустріч цьому гуркоту, до передової, уже торохтіли битим шляхом обозні хури й грузовики.
Нарешті сонце пірнуло в пилюку, згасло, і степова далечінь стала бузковою. З моря подув свіжий вітрець. І хоч по небу ще прокочувався грізний гарматний гуркіт, тепер, оскільки вже вечоріло, було чути навіть тихе шарудіння очерету.
— Лиман перейдемо вбрід, — сказав Гасовський.
Уже стемніло. Комарі ще більше оскаженіли. Гасовський побрів слизьким дном. Усі інші — за ним. Ішли обережно, повільно.
Лиман, на щастя, був неширокий. Перейшовши його, вони потрапили у вапняну балочку, розляглися, викрутили кльоші і фланелівки. Чекати, поки просохнуть, не було часу.
— Веди, Нечай, — наказав Гасовський.
До села було ще кілометрів шість. Нечай повів друзів в обхід, городами. Він не мав сумніву, що в селі повно-повнісінько румунів, і не хотів ризикувати. Ще добре, що дідова хата стоїть край села, ніби на відшибі. Непоказна хатинка. Румуни на таку навряд чи позаздрять. Солдати люблять, коли в домівці є господиня, котра й обід зварить, і білизну випере. А яка користь із діда?.. У денщики вже не годиться, дуже старий.
— А ти не збився з дороги? — спитав Гасовський. — Ми вже он скільки відмахали.
Замість відповіді Нечай підняв руку, прислухався.
Було тихо. Вдалині темніли дерева. Тепер і Гасовський побачив, що за ними стоїть хата. Він вийняв пістолет.
— Я сам… — тихо мовив Нечай. — Ви мене тут зачекайте… В разі чого, свисну двічі.
Він побіг до дерев. Потім, підкравшись до тину, причаївся за ним, прислухався. Нікого… Тоді він зник у саду.
Пахло гнилими яблуками і ботвиною. На городі нічого не було — дід уже викопав картоплю. Але пасіки не виявилося на місці. Хтось забрав вулики. Невже румуни?
Біля хати валялося старе колесо без обода. Під стіною стояли граблі. А ось і колодязь і сплющене залізне відро… Дід так і не полагодив його — не дійшли руки.
Хата була замкнена. Підкравшись до вікна, Нечай тихо постукав у шибку. У діда сон чуткий.
— Хто там?
— Це я… Петрусь…
Стало тихо. Потім почулися швидкі кроки, рипнули двері — і Нечай уткнувся обличчям у шорстку бороду, що пахнула самосадом.
— Я не сам… Можна?
Тільки тепер дід побачив у внукових руках гвинтівку.
— Нащо питаєш? Усім місця вистачить…
— Тоді хвилинку, — сказав Нечай і гайнув під дерева.
У хаті кисло пахло хлібом. Вони посідали на лавки. Запнувши вікна рядном і старим кожухом, дід засвітив каганець.
Нечай уже встиг розповісти дідові, що матері в Одесі не застав, що вона з Світланою поїхала до родичів у Баку. Зараз він мовчав, вслухаючись у голос Гасовського, який розпитував діда про румунів. Чи не знає він, де в них важка батарея?..
— Як не знати? Вона якраз за толокою. До неї щось верст із вісім.
Гасовський подивився на годинника, звірив його з ходиками, що висіли на стіні. Мабуть, не встигнуть… Туди вісім кілометрів та назад…
— Не пройдете, хлопці, — дід покрутив головою.
— А чого, Романе Кіндратовичу?..
— Там скрізь румуни. Охорона.
— Мусимо пройти, — сказав Гасовський. — Нам до зарізу треба.
— Ну, коли так… Та ви їжте, їжте, — дід підсунув до Гасовського варену картоплю. — Щось придумаємо.
Посеред столу стояв чавунчик з охололою картоплею. Сало, загорнуте в ганчірочку, дід нарізав тоненькими шматочками.