— От тільки хліба малувато, — він розвів руками.
— Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський.
— Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством.
Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі.
Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати діда про румунів. Чи багато їх у селі? Як часто бувають облави?
— Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони…
Гасовський занепокоївся.
— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.
— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.
— Так ви лягайте…
— Я повартую, — сказав Нечай.
Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.
— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.
— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.
— Ганнуся? Коли?..
— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.
У Нечая тенькнуло серце.
— Пропала?
— Люди кажуть… А може, виїхала.
— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?
— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…
Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.
— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.
— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.
— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.
— Хто?
— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…
— Аз вами не можна?
— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…
Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…
— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…
У дворі вже було чути чужі голоси.
Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті?
Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.
Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…
Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання.
У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця?
Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!..
На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі.
Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла.
Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі.
— Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте…
Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода.
— Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше.
Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту.
І тоді Гасовський знову сказав:
— Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.
Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий.
Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку.