Зараз Гасовський був стривожений. Він не розумів, чому роту все ще затримують біля штабу. Невже їх відкликали з передової не тільки для того, щоб переобмундирувати? Гасовський губився у здогадах. Він раз у раз поглядав на ґанок, чекаючи, що хто-небудь на ньому з'явиться. А може, йому піти в штаб і самому доповісти, що люди вже переодяглися? Він завагався, а потім відкинув цю думку. Командир полка, напевне, ще відпочивав. Не варто його турбувати.
Нарешті відчинилися двері. На порозі з'явився не командир полка, а його вістовий.
Коли цей молоденький вістовий збіг із ганку, притримуючи рукою важку кобуру, Гасовський усміхнувся. Цей хлопчина зобов'язаний йому. Хто йому подарував трофейний парабелум?.. Він, Гасовський. Його слово святе, це всі знають.
Подих молоденького вістового торкнувся вуха Гасовського. Вістовий пахтів суничним милом. Вслухаючись у його скоромовку, Гасовський дедалі дужче супився. Не може бути!.. У його роті і так некомплект. Кожна людина на обліку.
— Дзвонив сам командуючий… — багатозначно, трохи затинаючись, мовив вістовий. — По них приїхали. Моряк і ще один, у кепочці. Сидять у полковника, розмовляють. От-от вийдуть.
— Командуючий? Бреши, та знай міру…
Якби сам господь бог подзвонив командиру полка, Гасовський, мабуть, здивувався б менше. Але командуючий… Не може бути! Звідки командуючий знає про існування якогось Костя Арабаджі чи Петьки Нечая?..
— Я сам чув…
— А ти, часом, не переплутав?..
Вістовий навіть образився на Гасовського.
У нього, хвалити бога, ще не відбило пам'ять. Командуючий, певна річ, дзвонив з іншого приводу, а наостанок сказав: «Іще таке. Ти запиши прізвища, зараз я тобі їх назву…» І вістовий сам бачив, як полковник записав на перекидному календарі: «Арабаджі, Нечай, Шкляр…» Провалитися б йому на цьому місці.
І тут, оглянувшись, Гасовський побачив полковника. Його супроводжували моряк з нашивками і цивільний у пом'ятій кепочці-восьмиклинці. Гасовський виструнчився, підніс руку до козирка.
Прийнявши рапорт, полковник спитав:
— Ці хлопці тут?
— Тут… — Гасовському враз перехопило подих. — Арабаджі, Шкляр, Нечай… Два кроки вперед.
Вони вийшли із строю. Обличчя їхні були напружені.
— Дякую за службу, — сказав полковник. — Спасибі, розвідники.
Він підійшов до них і кожному потиснув руку. У нього було стомлене обличчя.
Нечай не розумів, чому полковник подякував тільки їм трьом. А Яків Бєлкін? А Гасовський?.. Адже вони разом ходили в розвідку. Нечай почував себе ніяково. Він опустив очі.
Але незабаром усе з'ясувалося.
Полковник сказав, що не по своїй волі він відчисляє їх із частини. Так треба, одержано наказ. Сьогодні ж вони переходять у розпорядження товаришів… — він кивнув на моряка і цивільного, які стояли біля ґанку. Певна річ, для подальшого проходження служби. Оце і все, що він може їм сказати.
Нечай підвів очі на полковника, чомусь зітхнув.
— Товаришу полковник. А як бути з цим? — Кость Арабаджі одразу зорієнтувався і відтягнув поділ гімнастьорки. — Дозвольте скинути?
Полковник перезирнувся з моряком.
— Гаразд, — сказав він. — Дозволяю. Тільки швидко.
Вони кинулися до речей, що були скидані на купу. Кость тріумфував. Їм повертають морську форму! Це треба розуміти!.. Він знав, він відчував… Коли-небудь і їм мусило ж поталанити!..
А Нечай був наче сам не свій, з тугою подумав він про те, що залишає полк. Жаль було розлучатися з Гасовським, з Бєлкіним. Він устиг поріднитися з ними, відчував, що йому не вистачатиме їх.
А втім, про майбутнє він не думав. Війна вже навчила не загадувати наперед.
— Хто з вас Нечай?..
На кітелі у моряка тьмяно блищали нашивки. Нечай виструнчився. Чи це не той дивний моряк, що розшукував його?.. Він слово в слово пригадав розповідь сусідки по квартирі. Тільки моряк помиляється. Він, Нечай, ніколи не був чемпіоном…
— Бач, де ви!.. А ми вас шукали… Посилали запит і в Севастополь.
— Мені сусідка говорила, що приходив якийсь моряк, — відповів Нечай. — Але я не знав…
Він так і не встиг сказати, що його, мабуть, приймають за когось іншого. Тільки намірився сказати про це, як моряка покликав полковник, і вони вдвох пішли до хати. Тоді Нечай почав шукати очима Гасовського. Хоч руку потиснути на прощання.