— Твої люди? — спитав військовий у реглані хрипким голосом.
— Так, а де конструктор?
— Залишився на базі.
— Міг би приїхати… Це ти так розпорядився?
— Я, товаришу генерал, — признався капітан-лейтенант.
— Ну, що ж… — генерал підійшов до Нечая і його друзів. — Здрастуйте, товариші!..
Вони відповіли на привітання тихо, але чітко, як належалось за статутом. І завмерли, виструнчившись.
— Надіюсь на вас, товариші… — знову сказав генерал. — Вся Одеса надіється на вас. У вас будуть якісь прохання? Не соромтеся…
— Люди проінструктовані, товаришу генерал, — мовив капітан-лейтенант і виступив уперед.
— Знаю, — генерал поморщився. — Знаю, що вони проінструктовані. Але ми з тобою залишаємося, тоді як вони… Отже, чи є у вас до мене прохання? Обіцяю зробити все, що тільки в моїх силах.
— Є… — Троян підвів голову — Закурити знайдеться, товаришу генерал? У нас тютюн відібрали.
— Знайдеться… — генерал вийняв з кишені пачку «Северной Пальмиры» і простягнув її Троянові.
— Дякую, — сказав Троян, обережно розминаючи пальцями товсту цигарку.
— Бери, бери… Потім дякуватимеш, — генерал тримав пачку розкритою. — І ви беріть. Усі. Знадобляться.
— Так не годиться, товаришу генерал, — відповів Троян, коли пачка майже спорожніла. — Ми вам дві штуки залишимо.
— Бери, я в когось розживуся. А втім, одну візьму. Покуримо, морячки?.. — він вийняв запальничку і, затуляючи долонями язичок полум'я, підніс його до цигарки.
— Добрячий тютюнець!.. — Запаливши, Ігорок солодко замружився. І знову шанобливо повторив; — Добрячий тютюнець. Генеральський…
Курили мовчки, дорожили кожною затяжкою. Нарешті генерал старанно затоптав недокурок і сказав:
— Ну, ні пуху…
— К чорту, товаришу генерал, — відповів Троян. — Хоч це, може, й не за статутом…
Генерал засміявся.
Зваливши на плечі важкий тюк, Нечай останній зійшов на місток підводного човна. Не втерпівши, озирнувся. Капітан-лейтенант махнув йому рукою. Тоді Нечай теж підняв руку. Прощай, Одесо!..
Маленький портовий буксир, несамовито чахкаючи чорним димом, відкрив перед човном бонову сітку, що загороджувала вихід з бухти.
За час війни цей човен уже вшосте мав перетнути Чорне море. П'ять далеких і важких походів були за плечима в його молодого командира старшого лейтенанта С. і комісара — старшого політрука Т.
На корпусі човна при денному світлі можна було побачити кілька вм'ятин. Верхні скельця рульового телеграфа потріскалися від осколків. То були сліди ворожих снарядів, бойові мітки… Зараз човен знову виходив із бухти, щоб, узявши курс на південний захід, вирушити до далеких ворожих берегів.
У небі й на морі кволо блимали зорі. Ледь чутно, у такт двигунам, тремтіли перегородки, і здавалося, ніби тремтить від напруження сама тиша.
Рівно опівночі екіпаж човна повечеряв. Люди їли окремо, кожен у своєму відсіку, на бойовому посту. Відсіки були розділені непроникними перегородками. Люки зачинялися герметично.
У підводників є непорушний закон: якщо глибинна бомба вибухне біля човна, пошкодивши обшивку в одному з відсіків, у ту мить, коли в отвір з шумом рине вода, ніхто не кинеться до люка, щоб, рятуючи своє життя, спробувати вискочити у сусідній відсік. З водою не жартують! Рятуючи себе, ти можеш занапастити всіх.
Але глухі перегородки не роз'єднували людей. Відповідальність за себе і товаришів робила кожного зосередженим, мудро-спокійним. Такими звичайно бувають у хвилину небезпеки тільки дуже сильні люди.
Якби з'явилася пробоїна і хлинула вода, вахтові відсіку одразу ж наглухо задраїли б люк, щоб залишити своє життя в цьому відсіку, відрізаному від усього світу. Так треба. Інакше не можна. Вони пустять стиснуте повітря, щоб постаратися затримати воду. Вони спробують також залатати пробоїну. Та якщо це їм не вдасться, вони мовчки загинуть, як належить морякам, щоб ціною свого життя врятувати човен і товаришів. Так треба. Такий закон підводників, непорушний закон морського братерства. Човен повинен жити.
О другій годині п'ятнадцять хвилин, звичні до темряви, гострі, як у яструба, очі сигнальника вгледіли на чорному, ледь помітному горизонті обриси якогось корабля. У небі поквапливо спалахнули дві розпізнавальні ракети. Полегшене зітхання: свої!.. Виявилося, що це свій есмінець повертався на базу після вогневого нальоту на румунські війська, які облягали Одесу.
Ніч змінилася днем. Човен ішов під перископом. Він спливав тільки вночі. Та й то на кілька годин.