У перископ було видно неозорі простори моря. Хвилі перекочувалися через перископ, затуляючи горизонт непроникною зеленню. Та за якусь мить у полі зору знову появлялися білі баранці. Море було пустельне тією зловісною пустельністю, яка постійно нагадує про небезпеку.
Внизу, у манюсінькій штурманській каюті над широкою навігаційною картою, що звисала зі столу, схилився штурман. Він не розгинав спини, не випускав з рук циркуля. Човен повинен вийти до берега в точно призначеному місці і точно в строк, щоб командир, уже вкотре піднявши перископ, наказав занотувати у вахтовий журнал коротку фразу: «Прямо по курсу берег».
Берег, чужий берег… Яким він буде? Гористим, високим чи спадистим, що стелеться над горизонтом ледь помітною темною смужкою?.. Човен ішов йому назустріч, намагаючись підійти так близько, щоб цього не могли собі уявити навіть спостерігачі берегових батарей і німецьких літаків, що курсують уздовж берега. Але до цього берега ще далеко.
Стрілки годинника показували пів на сьому,
У тісному, вузькому відсіку без ілюмінаторів не було ні теплих вечірніх сутінків, ні прохолодних осінніх світанків. Тут день нічим не відрізнявся од ночі. У всі щілини соталося рівне електричне світло.
Час відлічував тільки годинник. Стрілки вже кілька разів оббігли круглий циферблат з дванадцятьма поділками. Здавалося, вони шукали виходу і не знаходили його — скло міцно стягував мідний обідок.
Цей годинник було видно звідусіль. У сусідньому шостому відсіку чаклували вахтові електрики. Робоча напруга моторів передавалася перегородкам, тарілкам, у яких приносили страву, рукам. Їжу приносив вахтовий. Хлопець був сміхотливий, і хоч йому дуже кортіло спитати, як вони себе почувають і що поробляють на борту, він, пам'ятаючи наказ командира, обмежувався тим, що торохтів посудом і підморгував Троянові. На підводних човнах, як відомо, служить небагатослівний народ.
Вахтовий ішов, і вони знову на довгі години лишалися вчотирьох: Нечай, Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка.
«Де твоєто моміче?..»
Якби ж він, Нечай, знав це!. Йому знову ввижалося її обличчя таким, як тоді, в останній довоєнний вечір, коли вона пустувала в його безкозирці…
Нечай старався не думати зараз про війну, яка була не тільки навколо, а й у ньому самому. Подумки він повертався у ласкаве довоєнне минуле. І йому ввижалися то Ганнуся, то мати і Світлана, які сиділи за столом, застеленим кремовою скатертиною з китицями, то друзі його юності — кореші з вулиці Пастера, з якими він бігав на водну станцію… Але од війни не можна було втекти, і в його думки вривалися насмішкуватий Гасовський, повільний Бєлкін, безшабашний Кость Арабаджі, і Нечай шкодував, що не розбудив Костя, не попрощався з ним. Кость ніколи не простить йому цієї образи. Вранці, побачивши порожні койки, Кость напевне обуриться. Відколи це йому перестали довіряти?..
Нечай бачив друзів у думках так чітко, ніби вони були поряд, у цьому ж відсіку. Вони були йому дуже дорогі, він тільки тепер зрозумів це. А люди, дорогі тобі, завжди з тобою, хоч би куди закинула тебе доля.
Про себе він намагався не думати.
Йому було двадцять років, навіть трохи більше. Школа, піонерська краватка, піонерські табори, освітлена арена цирку… А потім — служба на кораблі, війна… Через два місяці, у листопаді, йому сповниться двадцять один. А як же інакше? І через рік-другий… Та не треба загадувати наперед. Думаючи про майбутнє, він, однак, бачив себе в ньому таким, яким був зараз, хоч і розумів, що до цього майбутнього ще треба дожити.
Війна була нещадна і часто несправедлива, вона не знала жалю. І все-таки за ці місяці він якось устиг звикнути і призвичаїтися до неї. Що ж, не він перший воює, не він і останній.
А втім, правильніше буде сказати, що він не тільки притерпівся до війни з її болем від постійних втрат, з кров'ю і смертями, а що вона стала ніби його життям, ця війна. Він навіть не помітив, як це сталося. Але тепер він уже не мислив себе поза війною, поза цим новим життям, а життя, як відомо, треба брати таким, яким воно е. Бо й справді, навіщо мудрувати лукаво? Себе не обдуриш. І долю теж. Краще не думати про небезпеку. Хіба в окопах легше було? Або в розвідці?..
Чого тільки не згадаєш на твердій койці, коли чути, як за обшивкою важко перекочується вода!..
Із самим собою він був чесний до кінця. Певна річ, він теж мріяв про подвиги. В дитинстві йому хотілося бути і Шкіряною Панчохою, і Айвенго, і партизанським ватажком Сандіно з далекого Нікарагуа, про якого писали в газетах, і Чапаєвим, і Щорсом… Тоді йому здавалося, що Нікарагуа і казкова країна Атлантида лежать десь за Воронцовським маяком. Та коли живеш у портовому місті і щодня бачиш людей у просяклих потом робах, книжна романтика швидко надокучить тобі. Тоді рано починаєш розуміти, що ця морська романтика не має нічого спільного з солоною морською роботою, і що, перш ніж стати капітаном Геттерасом чи Берінгом, треба довго лазити по вантах і драїти мідяніки. Зрозумівши це, він кинув у комірчину комплекти «Всемирного следопыта» і «Вокруг света», якими раніше так дорожив. Соромно мріяти про подвиги, лежачи на м'якій тахті і жуючи яблука. Подвиги здійснюються там, де заметіль, де шквальні вітри і свинцеві зливи, де останній сухар на п'ятьох…