— Камуфляж, — сказав Кость Арабаджі. — А місто, видать, нічого. Славне містечко. Цікаво, чи водяться в ньому гарні дівчата? Ти чого зажурився, Нечай?..
Одесу Кость бачив уперше. Він не зводив з неї очей і намагався догодити своїм дружкам-одеситам. Славне містечко!.. Про Клаву Кость уже забув. Тепер він уявляв собі, як разом із друзями пройде знаменитою Дерибасівською, як вони заваляться в кіно, як Петро Нечай познайомить його зі своєю сестричкою, а Яків Бєлкін, що народився в «самому центрі Одеси», на Молдаванці, запросить його на смачний обід. А чому б і ні? Адже фронт, кажуть, проходить мало не в місті, і вони завжди зможуть відлучитися з окопів на пару годин. Кость ще не уявляв собі, що таке фронт.
Але Нечай не відповів. Він думав про те, що для нього війна по-справжньому починається тільки тепер. «Днепр» минув Воронцовський маяк і підходив до причалу, який виступав далеко в море.
Зараз причал увесь був захаращений якимись верстатами, машинами, возами, паками і бочками — не протиснутись, не пройти. Голосили жінки, Плакали діти. Іржали, шарахаючись од води, гніді битюги. Здавалося, ніби все місто зрушило з місця. Шарварок на причалі був такий, як колись у вихідні дні на Привозі.
Пахло морем, потом й іржавою кров'ю: тут і там на носилках мовчки лежали поранені. І хоча стрілянини не було чути, і небо над причалом було прозоро-чисте, глибоке, саме цей стійкий і задушливий запах війни весь час нагадував про те, що Одеса стала фронтовим містом.
Спустили трап. Нечай відчував, як він пружинить під ногами. А потім, ступивши на міцний бетон причалу, здригнувся.
— Бра-ток… за-курити не… знай-деться?
Голос ішов із бинтів навколо чорного обвугленого рота. Підвівшись з носилок, якийсь вусатий моряк невідривно дивився на Нечая.
— Візьми… — Кость Арабаджі випередив Нечая. Він витяг із кишені пом'яту пачку і простягнув її морякові. — Де тебе так?
— Під Чабанкою. Ти допоможи, в мене пальці..
Нахилившись, Кость всі а вив пораненому цигарку в темний рот, потім повернувся до Нечая.
— Чабанка, Чабанка… Де це?
— Близько, — хрипло відповів Нечай. У його пам'яті знову виникли білі гуси в білій пилюці, верби і верболіз над тихим ставом і цибата Ганнуся, яка тоді була ще просто Галькою.
Моряк тим часом глибоко затягнувся раз-другий і видихнув дим в обличчя санітарові, який стояв поруч.
— Чуєш, санітаре, нікуди я не поїду, — сказав він. — Бачиш, після двох затяжок одразу полегшало. Ти відпусти мене, як друга прошу.
— Турок! — відповів санітар. — Куди тобі воювати в такій чалмі? Тобі в госпіталь треба. Підлікують, тоді й повернешся. Сам мені потім дякуватимеш.
— Не хочу!.. Не дамся!.. — поранений рвонувся і якось зразу обм'як, відкинувся навзнак. Разом з димом із його рота вирвалося хрипіння.
— От бачиш, — повчально мовив санітар. — Ти полеж, полеж. Пройде.
Нечай і Кость одвернулися. Очі пораненого палили темним вогнем, проймали серце, і не було сили витримати той погляд.
Загін тимчасово розташувався в студентському гуртожитку, що стояв порожній від початку війни. З кімнат і коридорів ще не вивітрився затхлий запах пустки. Довелося навстіж відчинити вікна, щоб будинок протягло від горища до цоколя.
Від гуртожитку до будинку, в якому народився і жив Нечай, було, як то кажуть, рукою подати. Нечай підійшов до вікна, в якому зеленіло небо і громадились червоно-бурі дахи в іржавих латках. Один квартал, потім поворот, ще квартал, і ось ти, перескакуючи сходинки, одним духом вилітаєш на третій поверх і натискуєш пальцем на оббиту бляхою, щоб хлопчаки не виколупали, кнопку дзвоника, і тобі відчиняє мати, і ти кидаєшся до неї…
Є така тиха, затишна і чистенька вулиця Пастера, може, чули? Нечай жив навскоси від театру, бігав через дорогу до школи-семирічки, потім у спортзал «Динамо» і на водну станцію, а вечорами пропадав у цирку на тісній гальорці. Чотириповерховий будинок, в якому він жив, нічим не відрізнявся од інших одеських будинків. Він був пофарбований глухою масляною фарбою, на його пузатих залізних балкончиках припадали пилюкою фікуси, а коли спадала денна спека, господині відсували фіранки і звисали з усіх вікон, щоб потеревенити. Звичайний будинок з широкими карнизами, по яких розгулювали поважні коти, будинок з іржавими гофрованими жалюзі над вітринами «чоловічого салону», пропахлого вежеталем на першому поверсі, з залатаним черепичним двосхилим дахом, що його Нечай у дитинстві облазив уздовж і впоперек. Єдиною, вартою уваги пам'яткою в цьому будинку був прохолодний парадний вхід із стінами «під мармур», з кольоровими церковними шибками в широких, так званих венеціанських вікнах і просторими, плавно заокругленими сходами. Кожного, хто заходив у це парадне, ніби хрестом, хрестила скляним смолоскипом однорука Венера (вечорами у смолоскипі горіла електрична лампочка), але Нечай та його друзі були переконані атеїсти, вони ставилися до богині непоштиво, і до її нижньої припухлої губи завжди був приліплений вологий недокурок. Венера курила! Вона мала легковажний вигляд молодої одеситки з Дерибасівської.