Було близько півночі.
— Стрибай!..
Це був голос Сені-Сенечки. Пролунав сплеск. Роздумувати було ніколи. Прощай, Генчо! Прощай, друже!.. Нечай стрибнув у воду і поплив, нё озираючись. Лише хвилин через двадцять він дозволив собі оглянутися. Катер уже підходив до човна. Промінь прожектора був короткий і товстий.
Та це вже було далеко позаду. Берег, човен, Генчо, сторожовик… Хвиля відсікла їх від Нечая назавжди.
Перед ним було відкрите море.
«На ознаменування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною наказую:
Сьогодні, 9 травня, о 21 годині за місцевим часом салютувати у столиці нашої Батьківщини Москві, у столицях союзних республік, у містах-героях Ленінграді, Сталінграді, Севастополі, Одесі, у фортеці-герої Бресті, а також у містах Мурманську, Свердловську, Новосибірську, Хабаровську, Владивостоку тридцятьма артилерійськими залпами.
… Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»
(З наказу Міністра оборони СРСР)
Епілог
ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ
Вони щороку зустрічаються в цей день, відклавши всі свої справи, щоб хоч кілька годин знову побути разом. Це непорушний закон фронтового братерства. Хто приїжджає з Сибіру, хто з Середньої Азії. Відстані не лякають їх.
У Москві в цей день ви можете побачити їх у скверику біля Великого театру, у Києві — у Першотравневому парку, в Одесі — на Приморському бульварі. Багато з них при орденах, хоча їх не важко впізнати й так. Одразу видно: фронтовики, однополчани…
З сумом переконуються вони в тому, що постаріли. Але, як і раніше, міцно ляскають один одного по плечу.
Буяє весна. Каштани на бульварах викидають у небо гострі ніжно-кремові свічки, і море, вихолоджене зимовими вітрами, вже починає наливатися чистою голубінню. І весняний вітер надимає білі вітрила хмар.
У цей день завжди тісно у знайомих нам двох кімнатках на вулиці Пастера.
Тут майже нічого не змінилося. Картина «Синопський бій» у важкій рамі, потемнілий від часу буфет з бронзовими ручками і мармуровою дошкою, порожня клітка, в якій колись сидів папуга, матрьошка…
— Як гадаєш, Сеня-Сенечка приїде? — питає Костянтин Миколайович Арабаджі. Лацкан піджака ледь прикриває колодки багатьох орденів і медалей.
— Повинен приїхати, — відповідає Нечай. — Він надіслав мені телеграму.
— Звідки?
— Ще з Гавани. Там його нову машину випробовували. Якийсь комбайн. Здається, для збирання цукрової тростини.
— Конструктор… Сеня-Сенечка і раптом конструктор. Хто б міг подумати, — каже Арабаджі.
— А хто б міг подумати, що ти станеш доктором географічних наук?
— Я — інша річ, — сміється Арабаджі. — Я завжди любив географію. Пам'ятаєте путівник по Одесі, яким я колись хвастав? Він у мене й досі зберігається. Хочете, скажу, скільки приступок у знаменитих Потьомкінських сходах… Ну, як знаєте. Петре, кого ми ждемо?
Вони, як і колись у дні своєї молодості, називають один одного на ім'я.
— Ай справді, кого ми ждемо? — питає Леонід Гасовський.
Він сидить у кріслі-качалці. І тепер він почуває себе командиром. Адже він старший не тільки за віком, а й званням. Як же, капітан першого рангу… Після війни Гасовський закінчив військову академію і досі служить на флоті. Артистом стати йому так і не довелося. Такий талант пропав! А втім, що поробиш, коли країні потрібні не тільки вчені, конструктори, але й капітани першого рангу?
— Сеню-Сенечку, я вже казав…
— Раз, — Гасовський загинає палець. — А ще кого?
— І Якова Бєлкіна, — відповідає Нечай, не випускаючи з рота погаслої люльки.
Це та сама браєрівська люлька, яку він проніс через усю війну.
— Ясно, — добре поставленим командирським голосом каже Гасовський і повертається до Костя Арабаджі. — Будуть іще запитання?
Виструнчившись, Костянтин Миколайович Арабаджі, професор Ленінградського університету, відповідає, як належить за статутом:
— Ні, товаришу капітан першого рангу…
— Отож, — каже Гасовський і дивиться на стіл, чи все гаразд.
Стіл накритий з любов'ю, по-чоловічому, так, як це робилося на війні. На газеті рожевіють шматочки сала, лежить жменя темної солі. Дві паляниці і банка свинячої тушонки, яку Костянтин Миколайович Арабаджі на правах колишнього ординарця особисто відкрив ножем. І, звичайно, кілька пляшок.
Хліб, сіль, тушонка… Чого ще треба? Адже це не званий обід. Вдома на кожного чекає святковий стіл. Удома!.. Та сьогодні дружини не дочекаються їх. Вони краятимуть хліб, їстимуть свинячу тушонку з ножів (на фронті не було виделок). Сьогодні — їхній, чоловічий, солдатський день… І заходити стороннім заборонено.