Її розбудив шум. Площею перегукуючись бігли люди. Було світло, як удень. Марика спросоння подумала, що настав ранок, але тут побачила, що в небо здіймаються стовпи чорного диму. Навскоси від базарної площі горів великий будинок, а ледве віддалік ще один. Полум'я рвалося з вікон, опромінюючи небо сполохами.
Люди з цебрами висипали на вулицю. Кожний намагався внести частку в гасіння пожежі, але від таких помічників було більше шуму, ніж допомоги. Дзвін сповістив про приїзд пожежних. Не шкодуючи сил, вони насосами качали воду з цистерни, намагаючись угамувати бурхливе полум'я, але сили були нерівними. Трьох пожежних підрозділів не вистачало, щоб погасити вогонь відразу у двох палаючих будинках. Вода в цистернах швидко закінчувалася, і тоді доводилося знову гнати коней до річки.
Від колодязя до будинку вишикувалися люди. Вони передавали з рук у руки цебра з водою. Марика стала в ланцюжок.
Будинок тримався з останніх сил. Кам'яним стінам була не страшна пожежа, але вогонь підточував дерев'яні перекриття й балки. Настала мить, коли вони не витримали. Дах завалився і вкрив собою все, що було в будинку. У небо здійнявся мільйон вогненних іскор. Слідом обрушилася покрівля другого будинку.
Переживши кульмінацію, пожежа пішла на спад. Язики полум'я ще лизали почорнілі кістяки донедавна гарних будинків, але вони були уже не такими ревними. Вогонь наситився й посумирнішав. Люди покидали цебра й байдуже дивилися, як пожежа вщухає. Лише пожежні ще продовжували виконувати свій обов'язок, хоча марність їхніх зусиль була очевидна.
Відблиски полум'я танцювали в сотнях очей, і в кожних застигло німе питання: як таке могло трапитися? Вимазана сажею, похмура людина підійшла до начальника пожежних. Після її наближення начальник витягнувся і став струнко.
— Хто це? — запитала Марика в жінки, що стояла поруч.
— Мер міста. Це його будинок згорів, — відповіла та.
— А кому належав інший будинок? — дівчинка кивнула на згарище.
— Міському судді.
Глава міста піднявся на один із ринкових прилавків, як на поміст. Зрозумівши, що мер збирається звернутися до громадян із промовою, юрба змовкла. Уся увага була прикута до міського голови. Незважаючи на біду, яка його спіткала, він добре тримався. Його постава й гордовито піднята голова викликали повагу. Над площею зависла тиша. Її порушувало лише потріскування дерева, що догоряло.
Глава міста заговорив:
— Шановні співгромадяни! Підлий розбійник Гнус вибрався на волю. Сьогоднішня пожежа — справа його рук.
Юрбою пронеслося ремство, а потім хтось несміливо вигукнув:
— Цього не може бути. Гнуса страчено.
— У мене є доказ, що він живий. Негідник надіслав мені листа, — глава міста дістав аркуш паперу і високо підняв над головою, так, щоб його бачили всі.— Він пише, що ми з паном суддею першими відповімо за те, що його відправили в Павукову вежу. Але на цьому він не зупиниться. Він збирається помститися всім. У його списку не менш ніж сотня імен тих, із ким він хоче поквитатися.
Незважаючи на те, що від постраждалих будинків ще йшов жар, на Марику повіяло холодом. Невже Гнус здатний на таку підлість?
— Може, це помилка? Із павутини ще ніхто не вибирався, — набравшись сміливості, вигукнув хтось із тих, що зібралися.
Глава міста кивнув:
— Так, тому напрошується один висновок: серед тих, хто відводив Гнуса в Павукову вежу, виявилися люди нечисті на руку. Вони допомогли розбійникові уникнути покарання.
Наперед вибралася людина в одязі ремісника й кинулася перед мером на коліна.
— Ваша милосте, я там був. Клянуся, ми зробили все, як має бути. Я сам бачив через діру в даху, як розбійник намертво влип у павутину й затріпотів у ній, наче піймана муха.
Юрба на підтвердження загомоніла:
— Він каже правду. Там була ледве не половина міста. Гнус не міг усіх підкупити.
— Я кажу вам те, що знаю. Розбійник на волі. Ми з суддею залишилися без даху. Хто наступний? І що він зробить із вами?
Жінка, яка стояла поруч із Марикою, захитала головою і гірко промовила:
— Проклятий Гнус гірший за чуму. Як тільки він зумів уникнути страти? Не інакше, йому допомагає нечистий. Гнус і раніше був негідником із негідників, а тепер і зовсім розлютував. За що на наше місто впало таке нещастя!
На душі в Марики було так важко, немов груди їй придавив камінь. Це вона звільнила розбійника й накликала на місто страждання. У всьому, що трапилося, дівчинка звинувачувала лише себе, а не безтурботних городян. Мариці й на думку не спало, що, була б вона тією, хто несе лихо, їй би нізащо не вдалося врятуватися із зачарованої павутини. Навпаки, вона дедалі більше переконувала себе, що несе людям нещастя.