— А якби ти пішла й залишила Гнуса гинути в павуковій мережі, хіба б ти собі не докоряла?
Марика задумалася. Але ж він має рацію. Її б заїли муки совісті, що вона не допомогла людині, адже тоді вона не знала б, чим це обернеться.
— Як же тоді не помилитися і вчинити правильно? — запитала вона.
— Будь-який вчинок правильний чи ні, залежно від того, як ти до цього ставишся. Бувають люди, які не можуть жити без того, щоб не звалити на себе вантаж провини. Видно, ти одна з них. Що б не трапилося, ти завжди вважаєш, що вчинила не так. Запам'ятай, ти будеш тією, хто несе лихо, тільки доки сама себе вважаєш такою.
Марика хотіла заперечити, але дідок жестом зупинив її:
— Давай краще поговоримо про все в кареті. У старості люди занадто чутливі до вогкості. Я боюся ревматизму набагато більше, ніж того, що ти заподієш мені шкоду, так що за мене можеш не турбуватися.
Дідок покрокував до екіпажа, який стояв неподалік від воріт вежі. Марика пішла слідом. Вона так знудьгувалася за добротою, що їй хотілося хоч трішечки побути поруч із цим милим дідком. Заглянувши в карету, дівчинка від нерішучості зволікала.
— Я промокла наскрізь і забрудню ваші шовкові подушки, — сказала вона, але дідок легенько підштовхнув її усередину.
— Сідай. Здоров'я дорожче за подушки.
Марика покірно примостилася в куточку. Незнайомець подав їй плед.
— Укрийся. Ти вся тремтиш.
— Спасибі. Ви дуже добрі,— щиро подякувала дівчинка.
Карета рушила у бік, протилежний тому, куди помчала юрба.
— Хіба ми їдемо не в місто? — здивувалася Марика.
— Навіщо? Ці дурні знайдуть у місті тільки тліючі головешки. Я передбачав, що так трапиться, тому найкоштовніше забрав із собою, — сказав дідок. — До того ж там у мене не єдина контора.
— А чим ви займаєтеся? — поцікавилася Марика.
— Одні називають мене міняйлом, інші — торговцем. І те, і інше правильно. Я назбирав деякий капіталець і нажив досить розуму, щоб не тримати все багатство в одному місці. Нерозумно складати всі яйця в один кошик, як ти гадаєш?
Марика знизала плечима:
— Напевно. У мене ніколи не було багатства.
— Ти так думаєш? — посміхнувся незнайомець і додав: — Відпочивай. Про все поговоримо, коли приїдемо.
Порада була дуже доречною. Марика надзвичайно втомилася. Стукіт дощових крапель у скло й монотонний гуркіт копит заколисували. Дівчинка закрила очі й одразу ж заснула. Прокинулася вона від того, що карета зупинилася. Видно, дорога була довгою, тому що Марика встигла добре виспатися й відпочити.
— От ми й приїхали, — сповістив дідок.
Дощ припинився. Екіпаж стояв біля входу в малесеньку, непримітну крамничку. У вітрині безладною купою валялися всілякі дрібниці, а на скло було приклеєно пожовтілий від часу аркуш паперу з написом: «Усе по 10 секунд». Дідок дістав значну в'язку ключів, знайшов серед них потрібний, відімкнув двері й запросив гостю ввійти.
Дзвіночок із внутрішнього боку дверей задерикувато дзенькнув, немов радіючи приходу хазяїна. Напівтемний магазинчик виглядав убогим і був схожий на крамницю лахмітника. Багато речей, виставлені на полицях, були не новими, а то й узагалі з вадою. Парасоля із зламаною спицею, черевики із стесаними підборами, статуетка оленя з відбитим вухом. Ці речі годилися хіба що для блошиного ринку. Було незрозуміло, як на продажу такої мізерії можна зібрати статок.
— Ви продаєте старі речі? — поцікавилася Марика.
— Це тільки частина справи. Багато на цьому, звичайно, не заробиш, але в програші я не залишаюся. Час від часу людям потрібно чистити шафи, а викинути накопичене добро шкода. От вони й приносять непотрібні речі мені. Я їх беру за невелику винагороду, додаю маленьку націнку й продаю. Якщо знаходиться покупець, то я отримую прибуток двічі,— похвалився дідок.
Він повісив капелюх на вішалку біля входу, оголивши рожеву лисину, обрамлену білим пушком. Ну просто-таки добрий дядечко.
За стійкою продавця між полиць, завалених різним мотлохом, сховалися дверцята, на яких красувалася дощечка з написом: «Будь-яка забаганка за ваш час». Міняйло пройшов за стійку й понадив Марику за собою:
— Не затримуйся. Тут я приймаю всякий непотріб. Для багатих клієнтів у мене інша контора.
Минувши погано освітлений коридорчик, вони зайшли в кабінет. Побачивши вишукану розкіш обстановки, Марика відкрила рот від подиву. Приміщення здавалося набагато просторішим, аніж набита мізерією крамничка. Перські килими, м'які дивани, обтягнуті парчею, бронзові світильники — усе свідчило про багатство й гарний смак хазяїна.