— Простішої справи ще не бачив. Приймуть, як свого, — пообіцяв Троян.
Незабаром кінь незнайомця почав спотикатися. Йому доводилося везти подвійний вантаж, і він утомився.
— Тпру! — зупинився вершник. — Привал. А потім кіньми поміняємося. Я візьму другого, а то цей, тільки й дивися, віддасть кінці.
Нікому не довіряючи, незнайомець стягнув із коня мішки й приліг на поклажу, ну просто сторожовий пес та й годі.
Троян завбачливо влаштувався трохи віддалік, щоб не викликати в попутника зайвих підозр. Не варто злити його, перш ніж він не відведе їх до таємничого міняйла. У Трояна було два заповітних бажання. Чому б не спробувати їх здійснити?
Прошка із задоволенням розминав затерплі суглоби. Він із ностальгією згадував, як бувало скакав годинами, і хоч би тобі що.
Раптом вони почули молодецький посвист.
— Що це? — насторожився незнайомець.
— Розбійники! — зойкнув Прошка і з дивною для свого віку спритністю шмигнув у кущі.
Троян підхопився й пірнув слідом за Прошкою.
— Агов, куди ви! Допоможіть! — погукав їх незнайомець.
Не бажаючи розлучатися з добром, він схопив мішки й потяг їх в укриття, але ноша виявилася не під силу. Два мішки відразу йому було не потягти, а жадібність не дозволяла кинути. Він майже добрався до найближчих заростей, коли з лісу на просіку вискочила ціла ватага розбійників. У повітрі піднялося ласо. Один із розбійників спритно заарканив незнайомця і ривком кинув його на землю.
— Агов, ви що? Я ж свій! — закричав бранець.
— Свій, кажеш? Щось мені твоя пика не знайома.
— Я в іншому лісі промишляв. Гнусом мене кличуть. Не може бути, щоб ви про мене не чули. Мене кожна собака знає.
— Так, Гнус був знатний розбійник. Тільки от кожна собака знає, що його піймали й відвели в Павукову вежу. Так що тепер від нього одна шкарлупка залишилася.
— Та ні! Живий я, — намагався переконати розбійників Гнус, але ті лише сміялися у відповідь.
— Агов, Кривий, поглянь-но, що ця примара ховає в мішках, — скомандував отаман.
Одноокий розбійник моторно розв'язав мотузки й зойкнув:
— Грошики!
Він занурив руки в мішок, дістав повну пригорщу монет і з захватом витріщився на золото.
— Агов, дай мішкам спокій! Руки геть від мого добра! — прикрикнув Гнус і спробував піднятися, але отаман розбійників з усієї сили пришпилив його чоботом до землі.
— Ну ти, примаро, хочеш зустрітися із Гнусом? Ми тобі допоможемо. Хлопці, цей скнара хоче стати покійничком. Підніміть його на сосні. По-перше, аби знав, що тут все наше, а по-друге, аби не прикидався шанованим розбійником.
Гнус щосили рвонувся. На мить йому вдалося перекинути отамана й схопитися на ноги, але розбійницька братія негайно накинулася на нього з різних боків. Сили були нерівні.
Розбійники потягли Гнуса до сосни. Під шумок Прошка з Трояном поспішили відступити. Укрившись під корінням вивернутого дерева, вони дочекалися, доки шибеники заберуться геть. На щастя, ті були так зайняті поділом багатства, яке зненацька впало на них, що не подумали обшукати ліс. Коли нарешті все затихло, Троян зважився визирнути з укриття. Побачивши, що небезпека минула, він покликав за собою Прошку.
— Виходь. Усе спокійно.
Прошка, крекчучи, виліз із ями.
Розбійники пішли геть святкувати успіх. Тільки Гнус бовтався на мотузці під сосною. Великий розбійник так і не встиг купити собі зайвих років. Зате обіцянка міняйла здійснилася напевно. Він помер настільки багатою людиною, що за все своє життя не зумів витратити свого багатства.
— Страхіття яке, — перехрестився Прошка.
— Пішли. Добре б засвітла дістатися до міста. Треба шукати міняйла, — поквапив його Троян.
— Не можна ж його так залишити.
— Йому вже нічим не допоможеш. Краще подбай про себе. Чи ти не хочеш довідатися, де зараз Марика? — надавив Троян на найболючішу точку.
Вони покрокували просікою у бік, протилежний тому, де зникли розбійники. Троян уже передчував зустріч із міняйлом і уявляв, як він обмане дівчисько й потрапить у світ людей замість неї. Щоправда, йому не хотілося вкорочувати своє життя. Але при вмілому підході можна вкласти бажання у вуста Прошки й розплатитися залишками його життя. До чого воно старцеві?
Глава 20
Торг
Місто вразило Прошку тіснотою.
У його рідних краях навіть у селах вулиці були ширші. Та й будинки тяглися не вгору, а вшир, до землі ближче. А вже палаци неодмінно оточували парки з фонтанами. Тут же будинки на три, а то й на чотири поверхи так щільно ліпилися один до одного, що ті, хто жив на нижніх поверхах, не бачили сонця. Вулички були вузенькі, не те, що в кареті проїхати, пішоходи й то ледве розійдуться. А двори, оточені похмурими сірими стінами, були схожі на колодязі.