— Як тут люди живуть? Світу білого не бачать, — дивувався він. — У нас двір, так двір: і палісадник, і дерева деякі ростуть, а тут як у темниці.
Трояна більше турбувало, як у цьому лабіринті вуличок знайти міняйла. Як на зло, вони не встигли довідатися ні його імені, ні адреси. Укотре він пошкодував про втрачений магічний кристал. Як просто було з його допомогою одержати будь-яку інформацію. Без магії колишній Верховний Чарівник почувався безпомічним, тому вирішив прислухатися до поради Прошки й попрямувати на ринкову площу.
Наближався вечір, але торгівля йшла ще жваво. Охочі купити дешевше торгувалися, намагаючись одержати знижку. Торговці для порядку наполягали, але потім скидали ціну, тому що їм не було сенсу тримати товар, який швидко псується.
Троян із бридливістю обходив купи бадилля, капустяних листів і гнилих овочів. Шум, гамір і штовханина дратували його. Зате Прошка почувався у своїй тарілці. Він не раз їздив із дідом на ринок і знав, що до чого.
— Нам би знайти якогось вуличного хлопчака. Ці пронози про все знають краще за всіх, — сказав Прошка й відразу побачив того, хто йому був потрібний.
Одягнений у лахміття хлопчисько снував між рядів, виглядаючи, чим би поживиться задарма. Він угвинтився в юрбу й прилаштувався коло гладкої тітки, яка торгувалася з м'ясником. Прошка вказав на шибеника:
— Он той напевно знає в місті кожну собаку.
У цей час злодюжка спритно підчепив гаманець у тітки з кошика, виліз із юрби й дав драпака. Троян не чухався. Він підставив хлопчиськові підніжку. Той спіткнувся й упав на бруківку. Злякано обернувшись, він побачив, що перед ним не дорослий, а всього-на-всього підліток і сердито шмигнув носом:
— Ти чого?
Троян схопив злодюжку за барки й підняв нагору.
— Пусти, — затріпотів хлопчисько, намагаючись вирватися.
— І не думай, — посміхнувся Троян і скрутив його руку так, що той зігнувся в три погибелі.
— Боляче ж, — простогнав хлопчисько.
— Буде ще болючіше, якщо мені не допоможеш.
Злодюжка по-своєму зрозумів Трояна й, злісно сплюнувши, кинув украдений кошель на землю.
— Подавися цими грішми.
— Мені вони ні до чого, — презирливо посміхнувся Троян.
— А чого ж тоді тобі треба? Я думав, ти рідня тій тітці,— розгубився хлопчисько.
Цієї миті до них підоспів Прошка. Поглянувши на старого, в злодюжки промайнуло безліч думок, першою з яких була та, що колись він уже полегшив гаманець діда, і тепер із ним хочуть за це поквитатися. Замість цього старий запитав:
— Скажи-но, хлопче, де у вас живе міняйло?
— Міняйл багато. Он поруч із ринком цілих дві контори, — хмикнув хлопчисько, не знаючи, до чого хилить незнайомий старий.
Троян знову вивернув йому руку.
— Ой-ой-ой! За що? — заволав хлопчисько.
— Щоб не викаблучувався. Нам потрібний міняйло, той, який міняє не гроші, а дещо серйозніше. Чи ти знаєш, де він живе?
— Пусти або нічого не скажу, — схлипнув хлопчисько.
Троян послабив хватку.
— Ну, так що? Будеш говорити? — Троян допитливо витріщився на злодюжку.
— Не знаю я ні про якого міняйла, — сказав шибеник, відводячи очі.
Троян одразу зрозумів, що він бреше. На жаль, відтоді, як він втратив дар чарівництва, він розучився читати думки, але інтонації вгадував безпомилково. І неправду від правди міг відрізнити без зусиль.
— Знущаєшся? Я з тебе дурниці виб'ю, — пригрозив Троян, але Прошка зупинив його:
— Облиш. Якщо він не бажає з нами говорити, давай здамо його, куди треба, щоб по кишенях не лазив.
— У відділок потягнете? — фиркнув злодюжка.
— Навіщо у відділок? Господарці гаманця покажемо. Нехай із тобою люди розбираються.
— Не треба, — поспішно відмовився злодюжка.
Він із досвіду знав, що юрба на розправу швидка, краще, якщо заберуть у відділок. Посидиш в каталажці й вийдеш, а тут так боки намнуть, що кісток не збереш.
— Ну що, пам'ять прочистилася? Знаєш, де живе міняйло? — процідив Троян.
— Може, й знаю, — буркнув хлопчисько, багатозначно покосившись на гаманець.
— Поведеш нас до нього. Якщо не збрешеш, то одержиш кошель назад.
— Е, гроші треба б повернути, — заперечив Прошка.
— Роззяв треба вчити. Нехай тітка не ловить гав, — відрізав Троян.
Злодюжка подивився на Трояна з повагою, визнавши в ньому поважного пана: у самого ще вуса не ростуть, а зі старим розмовляє, наче зі шмаркачем.