— Твоя правда. У кожного свій шлях, — погодився садівник. — Але перш ніж ти підеш, я хочу, щоб тут був твій куточок.
Він підвів дівчинку до розчищених клумб посеред саду і вручив їй насіння.
— Воно все різне! — з подивом вигукнула Марика.
— Так, це різні квіти. Кожна відкривається й закривається у свій час. Деякі непримітні вдень, але з настанням сутінків виливають ніжний аромат. Нехай ці клумби цілодобово нагадують про те, як завдяки тобі сад воскрес.
Марика прийняла насіння з рук садівника і з обережністю посадила їх у землю. Їй щиро хотілося, щоб у цьому чудовому саду залишилася пам'ять про неї. Дівчинка не підозрювала, що з цього часу в Позачасовості з'явився квітковий годинник. Це був найніжніший і найтендітніший годинник, але в нього був надійний годинникар. Садівник стежив за тим, щоб вони справно показували час.
Глава 22
Уроки щастя
Мариці було трохи смутно залишати чарівний сад. Там панували безтурботна радість і спокій, але це було чужим щастям. У Позачасовості вона була безпритульною мандрівницею, але душа кликала її в дорогу.
Алея фруктових дерев вивела дівчинку на знайоме роздоріжжя. Далі дорога тяглася через поле. Марика брела, не знаючи, куди й навіщо вона йде. Вона безперервно думала про загублених друзів. Де вони? Чи вдалося їм завести годинники, про які казав Хронос? Самій Мариці не зустрілося жодного хронометра, навіть на міській ратуші. І не дивно. Навіщо в Позачасовості годинники?
За міркуваннями Марика не помітила, як перетнула поле. Попереду на пагорку ріс березовий гай. Дівчинка піднялася по стежці й опинилася під покривом дерев. Після погляду на берези її охопила ностальгія. На мить їй навіть здалося, що вона повернулася додому.
Стрункі, з білими стовбурами, красуні тяглися в небо й нагадували витончені, високі колони. Було тихо й урочисто, як у храмі. Навіть птахи змовкли, але в тиші таїлося передчуття свята, неначе природа завмерла в очікуванні дива.
Раптом Марика побачила попереду дивне марево, немов між деревами був розтягнутий легкий, як іскриста павутинка, серпанок.
Нерукотворна завіса немов ділила гай навпіл. Витканий із невідомої легкої тканини, він був майже прозорим. За ним росли такі самі берези, і все-таки здавалося, що там, за мерехтливими тенетами, криється чарівництво.
У душі в Марики защемило від солодкого передчуття, і знову виникло враження, що звідси до будинку один крок. Недарма ж вона вперше за увесь цей час опинилася в місцях, настільки схожих на рідні краї. Завіса вабила своєю таємницею. Дівчинка, як зачарована, пішла до неї, але раптом її відволік уже знайомий пташиний лемент. У безмовності, що панує тут, він пролунав особливо скорботно й пронизливо.
Марика підняла голову й побачила чорного альбатроса. Він кружляв у небі, поступово знижуючись. От він уже ширяв над самими кронами дерев, а потім полетів униз і спустився перед таємничою завісою.
І тут Марика побачила Трояна. Він стояв за чарівною завісою. Марику охопила хвиля радості. Невже вона знайшла своїх друзів? Від щастя дівчинка забула про альбатроса.
— Трояне! — вигукнула вона й щодуху кинулася до знову знайденого товариша.
Не помічаючи нічого навколо, вона бігла до нього, а він, як завжди незворушний, не зробив ані кроку назустріч. Марика не образилася. Вона знала, що така його натура. Наскільки б не був радий зустрічі, він нізащо не виявить своїх почуттів. Утім, Троян був не такий уже й незворушний. Він простягнув до Марики руки й став робити якісь незрозумілі знаки, начебто хотів щось сказати, але був зв'язаний обітницею мовчання. Якби Мариці спало на думку подивитися на альбатроса, вона побачила б, як той простягає до неї крила й беззвучно благає звернути на нього увагу.
Уже підбігаючи до Трояна, Марика краєм ока помітила по той бік завіси тоненьку дівчину. Вона також мчала до Трояна. Марика навіть не зрозуміла, що це її власне відображення. Вона вирішила, що Троян зустрів незнайомку в Позачасовості, і навмисне не дивилася в її бік. Їй було ніяково витріщатися на незнайомку. Мерехтлива завіса була вже близько, коли Марика зважилася кинути на неї погляд. Дівчина здалася їй дуже знайомою. Марика рідко дивилася у дзеркало, нічого дивного, що вона й цього разу не впізнала в незнайомці себе. Вони наблизилися одна до одної настільки, що ледь не зіштовхнулися лобами. Марика пригальмувала. Незнайомка зробила те саме, звільняючи дорогу.
Марика ступнула за мерехтливу завісу. По тілу пройшло тремтіння, а потім з'явилося відчуття поколювання, неначе Марику кусали тисячі мурах. За мить усе пройшло. Вона опинилася одна в незнайомому місці. Ні Трояна, ні таємничої незнайомки не було. Вони зникли, як і березовий гай за спиною.