Замість дерев височіли високі біломармурові колони. Підлога пасувала до колон і була також викладена плитами з білого мармуру. Подекуди в ньому поблискували вкраплення слюди, від чого все іскрилося, як сніжні замети в ясний, сонячний день. Над колонами розстилалася синь. Ні даху, ні поперечин. Тільки безкраїй блакитний простір. Неначе призначення колонади полягало в тому, щоб підпирати небесний купол.
Було так гарно, що серце захолонуло від захвату. Сонце сяяло, але не сліпило. Навпаки, хотілося розкрити очі ширше і всмоктувати чудову енергію світла. Марика підставила обличчя сонячним променям і відкрила рот від здивування. Навколо сонця застигли планети. Вони були завбільшки з місяць. Марика чітко бачила на них гори, і кратери. Від простоти й пишноти цього видовища перехоплювало дух.
У Марики виникло дивне відчуття єднання з усім світом. З одного боку, вона була його малесенькою часткою, а з іншого боку — усі ці планети існували для неї і на її честь вишикувалися на небокраї. У цей момент вона відчула, як все її єство, кожну клітинку наповнило щастя. Марика розкинула руки й почала танцювати, як у дитинстві, так, що і колони, і планети разом із нею закрутилися в хороводі.
«Запам'ятай це. Знадобиться», — подумала вона. Точніше, навіть не подумала, а неначе чужа думка виникла в неї в голові. Від несподіванки Марика застигла на місці. Колонада ще якусь мить продовжувала вертітися, поки теж не зупинилася. Навколо нікого не було, та й голосу вона не чула, але Марика знала, що думки можна передавати на відстані.
— Хто ти? — запитала вона вголос.
— Ти… — глузливою луною прозвучало в неї в голові.
Це дратувало. Марика тупнула ногою.
— Припини порпатися в моїх думках. Невже не можеш говорити по-людськи? І взагалі нічого ховатися.
— О люди! Ви вірите тільки своїм очам, але ж вони часто брешуть. Я не ховаюся. Ти мене не там шукаєш. Мене легше відчути, ніж побачити, — мовив співучий голос.
— Як це відчути? Торкнути, чи що? — не зрозуміла Марика.
— Ну от, якщо не побачити, так торкнути. Майже всі люди такі.
— Чому деякі так люблять говорити загадками? Чи не краще прямо сказати, де тебе шукати, — сказала дівчинка.
— У серці. Або в голові. Загалом, у собі, — коротко пролунало у відповідь.
— Хто ти? — із тривогою в голосі запитала Марика. Кожен би на її місці розхвилювався, якби в ньому оселилася якась невідома істота.
— Щастя.
— Щастя?!
За час своїх мандрівок Марика побачила багато усіляких чудес, але навіть у найзухваліших мріях не могла уявити, що буде розмовляти зі Щастям. Марика попросила:
— А ти не можеш набути якого-небудь вигляду? Тобі ж вдається говорити.
— Що ж, якщо тобі так простіше, — погодилося Щастя, і перед Марикою, не знати звідки, випурхнув білий голуб.
Дівчинка простягнула руку, щоб його торкнути, але пальці відчули лише порожнечу. Голуб чи то заворкотав, чи то засміявся.
— Спочатку ти хотіла мене почути, потім побачити, а тепер ще й торкнутися?
— Ні, ні. Пробач, — зніяковіла Марика.
— Люди називають мене невловимим. А чого мене ловити, якщо я завжди живу в душі?
— От і ні. У мене ти рідкісний гість, — не втрималася від докору Марика.
— Невдячна. Ти сама не звертаєш на мене уваги, — заперечило Щастя.
— Гарненька справа! Думаєш, мені подобається блукати Позачасовістю? Я була б щаслива опинитися у світі людей.
— Хіба? А хто покинув будинок заради острова Гроз? Кому не подобалося в палаці? — мстиво нагадало Щастя.
— Я не думала, що все так обернеться, — виправдовувалася Марика.
— Саме так. Ти не бачила свого щастя. Хоча я було поруч. Як кажуть: що маємо — не цінуємо, а втративши — плачемо?
— Згодна, — кивнула Марика. — Але де ти було, коли я втекла від Прошки й Трояна?
— О, от у цей момент я точно було поруч. Поза всяким сумнівом.
— Знущаєшся? Що гарного в тому, щоб залишитися одною?
Мариці було невтямки, що втеча врятувала їй життя. Троян не зволікав би з виконанням свого плану. Але Щастя не потребувало хвали й подяк, тому просто сказало:
— Твоє щастя, що ти подорожувала одна. Повір мені на слово. Твоя біда в тому, що ти сама не знаєш, чого хочеш.
— Знаю! — заявила дівчинка.
— І чого ж?
Питання збентежило Марику. З одного боку, нерозумно таїтися перед тим, хто знає всі твої секрети, а з іншого боку — важко вимовити заповітне бажання вголос.