— А твій батько поважний пан? — запитала дівчинка.
— Ну так, служить при дворі міністром. Він хоче, щоб я його дорогою пішов, але не люблю я все це. Мені хочеться подорожувати, подивитися різні країни. У палаці перша розвага — бали й прийоми. А там така нудьга.
— Це точно, — підтакнула Марика.
— Ти бувала на балу? — здивувався Клим.
— Угу. Одного разу, — зітхнула Марика.
Вона згадала, як з'явилася на бал у ситцевій сукні з босими ногами. І як потім вони посварилися з Глібом, тому що той вирішив, неначе вона зробила це навмисно, щоб його посердити. Але тепер він напевно пробачить їй, адже вона загадала бажання.
— Ти, видно, також поважна особа? — підначив Марику Клим.
— Дурепа я, ще й яка! Пішла на бал босоніж.
— Правда? — не повірив він.
— Ну так. Потім я зрозуміла, що зробила дурість. Але було пізно. Гліб на мене жахливо розлютився.
— Можу собі уявити. Що в тебе взагалі з ним спільного? Йому потрібні напомаджені дурепи. Він їх міняє, як рукавички. А ти…
Зауваження Клима зачепило її за живе. Марика й сама знала про мінливість Гліба й нічого їй про це нагадувати.
— Що я? Дикунка? Так мене всі так називають. Але Гліб так не каже. Він кращий за всіх. А ти йому просто заздриш. Якщо не бажаєш мене до нього вести, то я й сама знайду дорогу, — вона гордо скинула голову, труснувши густими кучерями.
— Послухай, я не хочу тебе засмучувати, але не думаю, що він тебе прийме, якщо тобі не призначено.
— Це моя справа, — тупнула ногою Маріка.
— Як скажеш, — погодився Клим. — Але, якщо чесно, мені не хочеться, щоб ти йшла.
У його голосі звучала неприхована прикрість.
Відверто кажучи, Мариці також не хотілося йти, але вона не збиралася цього показувати. Не вистачало ще, щоб Клим подумав, що вона до нього заграє.
Вони мовчки йшли алеями парку до палацу. Кожний думав про те, що добре було б зустрітися ще, але обоє як води в рот набрали. Клим боявся скривдити Марику своєю наполегливістю. Вона була особливою, несхожою на інших дівчисьок. А Марика вважала, що повинна бути вірною Глібу, щоб подати йому приклад. Адже їй не подобається його мінливість.
Клим провів Марику через чорний вхід, щоб уникнути зайвих зустрічей із вельможами. Перед тим як вони ступили на королівську половину, Клим зупинився й запитав:
— Зажди. Скажи, ти віриш у любов з першого погляду?
— Так, — кивнула Марика.
Як вона могла не вірити, якщо з дитячих років любить Гліба?
Клим поглянув їй в очі й без натяків сказав:
— Я не та людина, щоб ходити манівцями. Я завжди кажу прямо. Ти тільки не ображайся, але… — він на мить зам'явся: — Я ніколи не зустрічав такої дівчини, як ти. Що б не трапилося, я завжди буду на тебе чекати.
Марика не знайшлася, що сказати. Їй би хотілося відповісти йому взаємністю, але вона не мала права. У неї ж був обранець. Її щоки спалахнули рум'янцем, і вона мовчки кивнула. Це було найбільше, що вона могла для нього зробити.
Вони перейшли на панську половину. Анфілада незліченних кімнат вела до королівських апартаментів. Тут Клим почувався не у своїй тарілці.
— Що з тобою? Тобі не можна сюди входити? — запитала Марика.
— Узагалі-то можна, але місяць-другий мені краще не показуватися на очі його величності і високостям, — сказав Клим.
Вони зупинилися біля закритих дверей.
— Тоді я піду одна, — промовила Марика.
— Ні. Не можу ж я тебе кинути в незнайомому місці,— почав суперечити Клим.
— Не таке вже воно й незнайоме. Не бійся за мене. Я не пропаду, — посміхнулася Марика.
— Охоче вірю, — відповів Клим.
Він відкрив двері й позадкував:
— Гоп! Накликав на свою голову.
— Заходь, заходь, — голос здався Мариці дуже знайомим. — Розкажи-но нам про вибух, який ти вчора влаштував.
— Але ж нічого не постраждало, — виправдовувався Клим, знехотя заходячи в кімнату.
— Не вистачало ще, щоб ти розніс палац! І що ж ти затіяв винайти цього разу?
— Карету, що буде рухатися за допомогою пару, — сказав Клим і майстерно перевів розмову на іншу тему: — Я не один. Тут одна дівчина хоче поговорити із принцом.
Він підізвав Марику. Вона зайшла й побачила короля. За час її відсутності він дуже постарів. Дівчинка присіла в реверансі, як її вчили на уроках етикету.
— Ваша величносте.
— Ти? Не може бути. Я марю! — вигукнув король.
— Ні, це я, — сумирно сказала Марика.
— Боже мій! Невже, справді, Марико? — почула вона в себе за спиною.
Дівчинка обернулася і сторопіла. Перед нею стояв Прошка, одягнений, як поважний вельможа, але він знову виглядав старим.