— Як? Чому? Ти ж помолодшав, — сторопіла Марика.
— Де ти була всі ці роки? — замість відповіді запитав Прошка.
— Які роки? Ми щойно розлучилися, — дивувалася Марика.
— П'ятдесят років тому, — мовив Прошка.
— П'ятдесят років? — перепитала Марика. Вона перевела погляд на короля, і на неї війнув страшний здогад.
— Значить ви… Тобто ти… — вона запнулася.
— Гліб, — закінчив фразу король.
Марика не знала, що й казати. Вона здійснила усю це подорож, щоб домогтися любові свого принца, але спізнилася. У голові в неї пролетів цілий вихор думок. Вона мала б сильно засмутитися, але прикрість негайно змінилася здоровим міркуванням. Тепер вона може не зберігати Глібові вірність. Адже цей поважний старий зовсім не той юний принц, у якого вона була закохана. А виходить, її серце вільне. Від цієї думки Марика відчула таку радість, що їй навіть стало ніяково.
Тим часом Клим, про якого усі забули, здивовано спостерігав за цією сценою. Він не очікував, що в Марики тут стільки знайомих.
— Не думав, що коли-небудь знову зустріну подружку моїх дитячих років, — сказав король.
І тут до Клима дійшло. Його очі округлилися від здивування й він, не стримавшись, запитав:
— Так це та сама Марика?
Його запитання залишилось без відповіді.
— О, я бачу, ти вже познайомилася з моїм онуком, — сказав Прошка, звертаючись до дівчинки.
— Клим твій онук? — здивувалася Марика.
Молоді люди з таким інтересом розглядали один одного, неначе побачилися тільки зараз.
— Я відразу, відразу зрозумів, що ти не така, як всі! — захоплено вимовив Клим.
— А як же принц Гліб? Ти його вигадав? — запитала Марика.
Замість Клима відповів король:
— Так кличуть мого онука. Його назвали на мою честь. А от і він, про вовка промовка.
У кімнату ввійшов ставний, світловолосий юнак. Побачивши, що король не один, він нерішуче зупинився.
— Я не знав, що Ви зайняті. Я зайду пізніше, — він із легким поклоном звернувся до короля й тут побачив Марику.
Принц мить розглядав її, а потім у замилуванні вимовив:
— Яка чарівна дикунка!
Марика не бажала більше чути це прізвисько. Згадавши уроки етикету, які колись їй давала гувернантка, ненависна мадам Стилет, дівчинка холодно вимовила:
— Це ви дикун, пане, якщо приймаєте гостей у подібний спосіб. Будьте ласкаві вибачитися, якщо не хочете, щоб я вважала вас повним нечемою.
— О, пробачте, прекрасна незнайомко. Ваша поява спантеличила мене, — сказав принц і схилився в поклоні.
Марика відповіла витонченим реверансом і гордовито вимовила:
— Залишіть своє красномовство для інших. Моє серце вже зайняте.
Вона підійшла до Клима і взяла його за руку.
— Невже ви віддасте перевагу цьому хронічному невдасі? — презирливо скривив принц.
— Він не невдаха. Він великий винахідник. І колись про це довідаються всі,— упевнено заявила Марика.
Клим і Марика йшли, взявшись за руки. Дівчинку переповнювало щастя. Урешті-решт вона знала, чого хоче: ніколи з ним не розлучатися. Прошка мрійливо дивився їм услід.
— Колись я був у неї безнадійно закоханий, — зізнався він.
— Правда? — здивувався король.
— Вона й зараз змушує моє серце битися частіше. Я радий, що щастя знайшло мого онука. Чудово, що все добре закінчується.
Король посміхнувся й задумливо мовив:
— Що таке кінець? Це лише початок чогось іншого, можливо, ще цікавішого.
