Кімнати змінюються залежно від стану здоров’я і можливостей їхніх мешканців. Оскільки ще майже всі сплять, ми можемо заглянути в кілька з них. В одномісній кімнаті під номером Р10, за двоє дверей від дрімливого чергового, лежить старенька Еліс Везер (ледь сопучи, бачить уві сні, як кружляє в танці з неперевершеним партнером Фредом Астером по підлозі з білого мармуру). Оточивши себе такою кількістю всього з колишнього життя, що тепер, аби пройти від дверей до ліжка, змушена маневрувати поміж стільців і столиків. Свій здоровий глузд Еліс зберегла не гірше, ніж давні меблі. Вона самостійно прибирає кімнату і робить це бездоганно. У наступній кімнаті, Р12, двоє старих фермерів, на ім’я Торвальдсон і Джесперсен, які не розмовляють один із одним уже не перший рік, сплять, перегородившись тонкою фіранкою, на яку в хаотичному порядку начіпляли сімейні фотографії та малюнки онуків.
Далі по коридору — Р18 — цілковита протилежність чистої, заставленої меблями Р10, як і її мешканець Чарльз Бернсайд — повна протилежність Еліс Везер. У Р18 немає столів, буфетів, м’яких стільців, визолочених дзеркал, ламп, килимів чи оксамитових штор — лише металеве ліжко, пластмасовий стілець і комод. На комоді немає фотографій дітей чи внуків, стіни не прикрашають малюнки з цегляними будиночками і людськими фігурками біля мурів. Містер Бернсайд зовсім не переймається обладнанням затишку, і тонкий шар пилу вкриває підлогу, підвіконня і верх комоду. Р18 не має своєї історії, свого характеру; вона здається такою брутальною і бездушною, що схожа на тюремну камеру. Сильний запах екскрементів отруює повітря.
Ми тут не для того, щоб спостерігати за розвагами, запропонованими Живчиком Макстоном, чи шармом Еліс Везер, а щоб познайомитись із Чарльзом Бернсайдом, Берні.
2
Про походження Живчика ми знаємо. Еліс прибула до Макстона з великого будинку на Ґейл-стрит, а саме з давньої її частини. Там вона пережила двох чоловіків, виховала п’ятьох синів, навчила грати на фортепіано чотири покоління діток Френч Лендінґа. Хоча ніхто з учнів не став професійним піаністом, проте всі згадують її з любов’ю і думають про неї з прихильністю. Зі змішаними почуттями відрази і покірності Еліс потрапила в це місце так, як і більшість людей, — на авто, за кермом якого сидів хтось із дітей. Вона стала надто старою, щоб жити самій у великому будинку на Ґейл-стрит. Її дорослі одружені сини були досить люб’язними з нею, проте вона не хотіла завдавати їм клопотів. Еліс Везер прожила все своє життя у Френч Лендінґу, і в неї ніколи не виникало бажання жити деінде. Деякою мірою вона завжди знала, що закінчить свої дні в хоча й не розкішному, проте доволі прийнятному притулку Макстона. Коли син Мартін привіз її сюди вперше, вона зрозуміла, що знає принаймні половину цих людей.
Чарльз Бернсайд, високий, худорлявий літній чоловік, лежить, укритий простирадлом, на металевому ліжку. На відміну від Еліс, він не керує своїм здоровим глуздом і йому не сниться Фред Астер. Укритий венами обшир його голомозої голови випинається до брів, схожих на жмути дроту. Вузькі очі з обох боків товстого гачкуватого носа сяють відблиском вікна, що дивиться на північ. Його погляд спрямований на просторі ліси вдалечині від Макстона. Берні єдиний на все відділення «Маргаритка», хто не спить. Його очі блищать, на губах викарбувалася дивна посмішка — але ці деталі нічого не означають, пам’ять Чарльза Бернсайда була такою ж порожньою, як його кімната. Уже багато років Берні страждає на хворобу Альцгеймера. Те, що здається щирою насолодою, може бути не більше ніж утіха дуже примітивного характеру. Навіть якби ми не одразу зрозуміли, що є джерелом смороду в кімнаті, пляма на простирадлі, яким він був накритий, нам би все прояснила. Він щойно добряче випорожнився, просто в ліжку. Найменше, що ми можемо сказати стосовно цієї ситуації, — це те, що він анітрохи тим не переймається; ні, сер, сором’язливий — це не про вас.
На відміну від чарівної Еліс, у нього немає влади над своїм здоровим глуздом, проте типовим хворим на Альцгеймера його важко назвати. Він може просидіти день чи два, бормочучи до своєї вівсянки, як і решта зомбі Живчика, а тоді знову ожити і долучитись до життя. Коли Берні не лежить замертво, то зазвичай ходить до санітарної кімнати за необхідності. Він може вислизнути і проводити години на самоті, або, що ще гірше, патрулювати територією, ображаючи всіх і кожного. Коли він виходить зі стану зомбізму, то стає хитрим, потайним, грубим, в’їдливим, упертим, лихослівним, підлим, образливим, на думку Живчика, нічим не відрізняється від інших старих людей, що мешкають у Макстона. Дехто з медсестер, доглядальниць і обслуговуючого персоналу сумніваються, що Берні справді страждає на хворобу Альцгеймера. Вони вважають, що він прикидається, злігши, свідомо змушує їх працювати більше, тоді як сам відпочиває і набирається сил для ще одного неприємного епізоду. Ми навряд чи маємо право їх засуджувати за підозри. Якщо Берні було поставлено правильний діагноз, то він, напевно, єдиний хворий у світі, який за хвороби Альцгеймера, що прогресує, має тривалі прояви ремісії.