Може, вже б і поїхала звідси, та паспорт тримав: поки здала документи, поки мусори перевіряли, пересилаючи одне одному довідки, — вже третій місяць закінчувався, скоро вийде термін тимчасового посвідчення. А без паспорта, як вона вже зрозуміла, у цій країні нікуди не доїдеш і нічого не доробиш. Та й до початку роботи непогано б пересвідчитися, що вона не забула, як поводитися зі зброєю.
Ножа покидала в дрова — не відразу, але почав устромлятися, чотири рази з п’яти заходив. Бувало й краще, але бувало і ніяк. Тепер от карабін знову тягнув плече і треба було себе знов перевірити. Юра, молодець, пройшовся мастилом там, де треба, хто б пройшовся по ній самій…
Пастух зі стадом лишився в долині, а Лилєкей замість того, щоби підстрелити оленя десь неподалік і заспокоїтися, довго йшла на південь у пошуку вовків, послухавшись старого дурня. Добре, хоч зміняла в нього шмат оленини на приваду, віддала за це пачку цигарок.
Нарешті побачила сліди зграї десь із трьох-чотирьох дорослих вовків, наліпила зі снігу невеличку тумбу, поклала на неї шмат оленини, встромила гілку для орієнтиру. Все як колись — відійшла так, щоби вітер дув в обличчя, і залягла на пригорку, серед кущів. У півсутінках зимового дня вона ледве бачила в прицілі той прикорм під гілкою, але як вирішила — роби.
Лежала на кухлянці, дивилася в приціл та вкотре думала про Америку. От, припустимо, в неї все вийде — і головні борги закриє, і побічні. Може, дійсно їй взяти Лєну, Руслана і пісок та спробувати переїхати через велику протоку? Якщо не брешуть, родині там відразу дають будинок і два роки платять якісь гроші, щоби прижилися.
Хто за цей час витримує — лишається. І не жаліється. Можна хоча б спробувати. Спробувати ще пожити. Тепер, між іншим, для цього не треба йти пішки через… Перший вовк, величезний білий самець довжиною з людину середнього зросту, показався на галявині.
Обережно поглядаючи навколо, він наближався до купки снігу, на якій вона розклала приваду. Трохи згодом на галявину вийшла біла вовчиця, але не пішла далі, а зупинилася в кущах. Перевівши приціл праворуч, Лилєкей побачила, що самець уже підходить до м’яса, він якраз відкрився боком, якщо чекати ще, він…
Постріл віддався купою знайомих відчуттів — звуком, віддачею, запахом. І бажанням відразу повернутися поглядом до цілі. Якої не було — вовк щезнув. Погляд ліворуч — вовчиці теж немає. Промазала.
До них було метрів триста, вона брала звіра на значно більших відстанях. І частіше за все била під лопатку, як треба. Навіть тоді, коли було ще темніше, ніж зараз. Тільки от коли ж це було востаннє? Лилєкей кволо піднялася й пішла додому, навіть не підхопивши приманку — нехай потім з’їдять, буде їм компенсація за переляк. За нею вони не підуть — навчені.
Сумною видалася зворотна дорога — спеціально оминула того діда зі стадом, тільки щоб ні з ким не розмовляти, та довго, години чотири, йшла до свого берега, важко підіймаючись на схили й так само важко і невпевнено спускаючись із них. Нічого-нічого, тут як з ножем — треба постріляти десь по деревах, час іще є.
І треба, як каже Руслан, з’їздити в місто, зробити собі окуляри. Стільки років за клятою машинкою, вона вже ледь бачить, і восьмикратний приціл, дивіться, не допомагає. А в окулярах вона бачитиме як раніше. Треба буде тільки потренуватися, аби не битися цими окулярами об приціл при пострілі.
«Чвірк-чвірк», — почулося збоку. Лилєкей ще тільки поверталася на звук, аж пам’ять підказала — євражка. Сміється, падлюка. Не те щоби прямо з неї, взагалі сміється. Ось вона, темна риска на схилі, вилізла з нірки, дивиться — а чи не та це Лилєкей, що тоді…
Цього разу постріл вдався — вона це знала одразу, не встигла й подумати, як пам’ять усе зробила сама, навскидь. Важка куля рознесла звірятко вщент, там немає на що дивитися, хіба що використати це криваве шмаття як приманку для іншого звіра. Хоча в неї попереду були інші звірі, яких і підманювати доведеться по-іншому. Інші звірі та давні борги.
Частина четверта
1
Кіно було таке: хороша молода дівчина з білим волоссям вирішила помститися колишньому другу свого тата, який забрав у її родини фірму. Вона взяла біля метро купу безкоштовних газет, прийшла до негідника додому, подзвонила у двері й удала з себе поштарку — попросила розписатися, а сама вистрелила тому в голову з пістолета і пішла собі з газетами.
Потім, щоправда, хороший міліціонер її розкрив, але полюбив і вирішив не здавати в тюрму, бо вважав, що вона права. Ну, то вже таке, зараз кінцівка того фільму мало цікавила Лилєкей. А от ідея з поштаркою спливла в пам’яті та здалася вкрай цікавою…
Вона знову опинилася в аеропорті Хабаровська, але цього разу обійшлося без літака — зі зброєю її б заарештували відразу. Руслан сказав, що зараз там такі телевізори, що вмить бачать небезпечне залізо, навіть під одягом чи в сумці. Тому він домовився з хлопцями, які їхали на південь колоною, підбираючи вахтовиків та якийсь вантаж.
Лилєкей надали місце в автобусі, навіть дозволили лягти на задньому сидінні. Годували разом з усіма ввечері, а вдень роздавали сухпай. Розібраний карабін вона загорнула у кухлянку, щоб не клацав, та тримала в рюкзаку, який поклала собі під голову, — не підберешся.
За ці роки він потемнів і з яскраво-помаранчевого став криваво-багровим, довгенько ж довелося йому чекати на першу подорож. Але ж вони знову возз’єдналися, і Лилєкей бачила в тому добрий знак — у того, хто чогось сильно хоче, все вийде, хоч і не одразу.
Так цілими днями вона й лежала на боку, дивлячись у вікно. За ним починалася весна, яку Лилєкей бачила вже значно краще за зиму — справила собі окуляри, тепер от звикала до них і все боялася розчавити в дорозі.
Руслан казав, що простіше за все було б долетіти до Москви, а звідти вже потягом, але для цих справ їй була потрібна зброя, та й сподобалося подорожувати, чого вже тут затуляти правду від сонця? Їй все було цікаво, і кожна несподіванка за вікном так приємно смакувала, наче тортик, який на зоні давали на Восьме березня. Так подумати — все її життя після звільнення й було суцільним тортиком, суцільним Восьмим березня. Ну, якщо не зважати на дрібниці.
Десь за тиждень колона поїхала далі, висадивши її в Хабаровську. Вона подумала-подумала і знайшла автобус, який ішов до аеропорту. Той вусань, звичайно, сидів у кафе з журналом — підійшла, подарувала шмат кети, він почав голосно знущатися з подарунка, бо в них самих тут повно червоної риби, але забрав. Виходить, бувають і приємні борги.
Квитки в неї були на весь маршрут в один бік — Руслан усе купив на її новенький паспорт. Знов пройшлася тією ж вулицею, посиділа на вокзалі, а ввечері вже чекав потяг. Серце сподівалося на зустріч із Валентиною, та де там — у вагоні був за провідника похмурий чоловік, який їй відразу не сподобався. Про всяк випадок пройшла весь потяг — ані Валентини, ані знайомого начальника.
Проте з квитком, ще й на нижній полиці, їхалося значно краще — ніхто її не чіпав, усі дні вона сиділа й дивилася у віконечко, попиваючи чайочок, заварений так, як треба. Воно, звичайно, і кіно не завадило б, по старій пам’яті, але й без нього їхалося приємно.
У Кемерові зійшла, пересіла на нічний потяг до Новокузнецька, а там відразу електричка на Таштагол, усе просто і зрозуміло — ну, за наявності паспорта і квитків, що куплені заздалегідь. На вокзалах часто траплялися люди, які хотіли допомогти бабусі нести червоний рюкзак, та вона нікому його не давала — береженого Бог береже, як казали на зоні невіруючі.
Таштагол був трохи більший за Анадир, але значно менший за Хабаровськ. За словами Руслана, який і тут допоміг, Савіних у базі там було багато, проте Олександр Якович значився лише один. Лилєкей записала адресу великими літерами на окремому аркуші і тримала його в мішечку на шиї разом з паспортом, квитками й пакуночком з піском.
В останній електричці було повно людей. Лилєкей ще на вокзалі шукала місце біля вікна, та всі були зайняті. От спізнилася на кілька хвилин, і все — тепер їдеш у проході. Треба на майбутнє запам’ятати — в таких потягах квитків з місцями немає, мусиш приходити заздалегідь.