Ті, що вона вважала вікнами другої квартири, давно вже сяяли. На цих вікнах стояли решітки, за ними висіли якісь світлі штори. Але тим, хто не економив на окулярах, можна було роздивитися, що там, всередині, — наче крізь густий туман, але все одно щось видно.
І розгледіла вона за тими вікнами жінку середнього віку, повну і маленьку. Там була й дівчина років чотирнадцяти — теж маленького зросту. Була кухня і дві кімнати. Але жодного чоловіка — ані ввечері, ані вночі, ані зранку. Хоч ти трісни.
3
Вона спала на лавочці сусіднього будинку сидячи. Після тюрми з цим проблем не було, можеш дозволити собі поспати хоч годинку — спи. Рюкзак лежав під ліктем, тільки-но хтось би вирішив його зачепити, вмить прокинулася б: сумний досвід — міцний досвід.
Дочекавшись, поки обидві мешканки другої квартири пішли зранку, Лилєкей вирішила, що вже може відпочити. Нічні зміни виключати не можна, але була десь десята — він би вже повернувся з роботи. Та й вона більше не витримала б — у голові порожньо, ніби не їла кілька днів, ноги ледь пересуваються. Зустрінься їй зараз цей боржник, вона б нічого йому не зробила.
Спати, спати! З грошима можна було б знайти готель, вона колись жила в такому, коли прилітала по грамоту в Магадан. Або пошукати на стовпах оголошення про здавання кімнат, таке можна знайти скрізь. Навіть піднялася йти шукати ті стовпи, та зрозуміла — ні. Так більше шансів спалитися. Треба сидіти тут — ніч перечекала, зараз з’їсть риби з хлібом і трохи подрімає. А там буде видно.
Сонце вже стояло високо, коли поруч присів дурний голуб. Лилєкей миттю прокинулася, зігнала нахабну пташку з лавочки, потягнулася і роздивилася навколо. Нічого надзвичайного — за столом три діди грають у карти, знову кілька візочків та бабки біля під’їзду. Бабки…
Вона закурила, дивлячись навколо. І чому вона ще вчора не подумала про такий варіант: поштарка дзвонить у двері, знаючи, що там нікого немає, потім підходить до сусідок і питає, де господарі другої квартири, де той Савін, йому телеграма прийшла. І дізнається, що і як. Він же за ці роки міг переїхати в іншу квартиру. Він, врешті-решт, міг і померти! З одного боку, це спрощує її роботу, а з другого — борг тоді залишиться несплаченим.
Так, треба діяти — Лилєкей важко встала, покрутила поперек і пішла до кам’яного кільця, де вчора бачила газетний кіоск. Дорогою непомітно дістала з мішечка сто рублів, щоб не світити свої скарби, і підійшла, тримаючи гроші в кулаці. Попросила десять найдешевших газет, тітка з кіоску довго думала, потім розірвала пачку і видала десять штук якоїсь «Красной Шории», бозна, що це, ледве прочитала назву.
Ще купила блокнот з ручкою, перевернула куртку жовтим наверх, узяла газети й пішла назад. Спочатку зайшла до другого під’їзду, повільно пройшлася поверхами, але нікуди не стукалася. Вийшла й попрямувала до першого парадного, де стирчали ті ж дві бабусі. Може, вони й звернули увагу на літню жінку, яка дрімала на дальній лавці, а може, й ні. Лилєкей вирішила сподіватися на колір куртки й почала.
Газети засунула під лікоть, підняла окуляри на лоба й звернулася до них:
— Так, дівчата, а друга квартира де тут?
Циганка Нестеренко почала б по-іншому, щось би завернула про «голубоньок» або «рідних моїх», але поштарка мала виглядати по-робочому, тому Лилєкей заговорила так, наче до загону зверталася начальниця Капітонова, коли вона в гарному настрої.
Обидві з готовністю повернулися до «поштарки», мабуть, уже втомилися розмовляти одна з одною і так само синхронно вказали руками правильний напрямок.
— А де Віра? — спитала одна з них, висока й суха, вдягнута в тепле пальто не за сезоном, і, не дочекавшись відповіді, поцікавилася:
— А що це Раїса отримує?
— Віра… увечері буде, — випалила першу ж версію Лилєкей і вирішила триматися задуму. — Мені… — подивилася вона в порожній аркуш розгорнутого блокнота, — потрібен Савін Олександр.
— Олександр? — здивувалася друга, схожа на завідувачку столової Дороніну, тільки трохи старша та з обома очима. — Так він не живе давно тут. Точно він, дайте перевірю! — Вона смикнулася до блокнота, і поки Лилєкей думала, чи прибирати руку з ним, чи ні, бабка вже зазирнула й засмутилася: — Не бачу без окулярів.
— Саме так, Савін, Олександр… Якович, — згадала Лилєкей, опускаючи окуляри на ніс та закриваючи про всяк випадок блокнот.
— А що йому там? Повістка? — знову зацікавилася перша.
— Ні… Лист… Заказний. — Лилєкей згадала все, що пам’ятала про пошту, щось вигадувати далі було вже небезпечно.
— Ну так Раїсі зоставте, вони давно роз’їхались, я працювала ще… Багато років.
Ага, он воно що.
— А де тепер Савін живе? — поцікавилася вона, затамувавши подих, — тільки б не переїхав до іншого міста!
— Не знаю, — сумно зізналася худа.
Але друга з радістю відповіла:
— Так у гуртожитку він, залізорудному, бачила його там.
— Спасибі, дівчата, буду шукати, — задоволена собою, «поштарка» розвернулася й пішла звідти. І жодним словом не збрехала, між іншим.
4
Щойно вирішиш діяти — відразу стає легше, от вона зрушила з лавочки, і масть пішла. Гуртожиток знайшовся відразу, як підказала вже знайома жінка з кіоску, їх тут багато різних, але «залізорудний» один, великий. «Там кілька будівель, знайдете зразу», — сказала кіоскерка, і «поштарка» в жовтій куртці вирушила у вказаному їй напрямку.
У кінці вулиці почалося щось схоже на промзону, серед якої стояло кілька будинків. У таких само гуртожитках, тільки суворого режиму, вона прожила останні п’ятнадцять років, і кому, як не їй, відразу впізнати знайомі споруди без балконів. Так і є — три корпуси тулилися один до одного, а прямо перед ними стирчав великий магазин із розливайкою збоку, біля неї вже купчилися люди, незважаючи на денний час і четвер загалом.
Може, ти десь тут, мій хороший? Якщо п’єш, то напийся вже на повну і добре закуси — легше справа піде, і тобі веселіше буде підійматися сходами. Краще тобі було б не сідати тоді до човна, але як сів — то вже відповідай тепер. Мама одного хорошого хлопчика з довгим волоссям так довго йшла по тебе, але дійшла.
Лилєкей зупинилася біля найближчого корпусу, подивилася — друге парадне забите, працює тільки через перше. Воно й зрозуміло, так простіше контролювати вхід і вихід. Піднялася до дверей, увійшла, й першим, що побачила, були поштові скриньки, і то багато — високі ряди їх висіли на стіні праворуч, якраз напроти віконечка, з якого визирало зацікавлене обличчя дідугана в зеленому кашкеті.
Бач, вилупився — підірвався на звук дверей і дивиться. Лилєкей вирішила триматися плану, який сьогодні вже спрацював, вона наявно підкинула в руках газети й буркнула в напрямку віконечка:
— Заказний.
Але дідуган так просто не здавався й проскрипів звідти:
— Так а Галина де?
Падло. Не інакше, з колишніх дубаків, допрацьовує на пенсії, мало йому в житті командувалося.
«Поштарка» суворо повернулася й вагомо, з розтяжкою, промовила:
— Я їбу?
Це теж було почеплено з бугорки Бєлугіної, тільки похмільної та злої. Цю мову дідуган розумів добре — незадоволено крякнув і зник. Тільки навіщо вона з ним так? Зараз же доведеться випитувати про цього Савіна клятого, а як черговий образиться й не захоче розповідати?
Хоча справжній дубак, відчувши метал у голосі зустрічної людини, метал, який ця людина могла собі дозволити, відразу б здав назад і слухняно виконував накази. Як собака. Але масть ішла й ішла — над кожною скринькою було написано прізвище з ініціалами. Відпочивай, падло, розберемося без тебе.
Тільки в списку мешканців гуртожитку жодного Савіна не було. Лилєкей не дуже добре розбиралася в написаних літерах, навіть в окулярах. У школі робітничої молоді свого часу відсиділа пару зим, навіть намагалася щось читати друкованими літерами й могла розписатися.