Він пропустив «поштарку» всередину — там була крихітна кухня з раковиною й примусом на табуретці під вікном, наліво — ванна, прямо — кімната.
Савін був у білій майці, у руках тримав светр, і Лилєкей вирішила, що він якраз перевдягався, аби йти в гості до сусідок, інакше навіщо б тримав светра в руках — скинув із себе, та й годі. Він увімкнув додаткове світло над раковиною й повернувся:
— Так звідки переказ, де розписуватися?
«Поштарка» навіщось відповіла: «З Анадира» — та почала порпатися серед газет:
— А подержи, мій хороший, — простягнула вона йому пачку.
Савін цикнув, узяв газети, повернувся й нахилився до тумбочки, аби покласти на неї газети, і тут Лилєкей устромила йому ножа у праве стегно, біля паху.
Він закричав і відразу впав, тримаючись за рану. Обережно, щоби не забризкатися кров’ю, Лилєкей відсторонилася й прислухалася — музика так само лунала, перегукуючи сміх і гомін. І вона чула. Чула з кожного боку. Чула їх усіх. Тут як на тюрмі — тісно. Тільки в цих камерах можна робити майже все. Що ж, нехай — серед цього гамору вона зробить справу й спокійно собі піде непоміченою.
— Блядь, за що? — просипів Савін знизу. Довго розповідати, мій хороший, дуже довго.
— Там тобі розкажуть, — відповіла вона, нахилилася, відбила його руку й перерізала боржнику горло.
Він булькотів і сіпався на підлозі, терміново перемкнувшись із ноги на горлянку — намагався втримати кров руками, але де там? Темна юшка лилася на підлогу, Лилєкей знову відсунулася до дверей і почала оглядати одяг. Забризкала, зараза, але без цього ніяк. Як же ж добре, що Лєна подарувала їй цю куртку, як же зручно!
Обережно, щоби не вступити в кров, вона протиснулася до ванної, де нашвидкуруч змила з зеленої сторони те, що змогла. Вкотре вивернула її на інший бік, вдягнула й повернулася до прихожої. Савін лежав мовчки, вже не смикався. Вона перевірила — серце мовчало.
Підхопивши газети й повернувши ножа до рукава, Лилєкей стала біля дверей та довго слухала, що там у коридорі. Вечір, усі йдуть додому, а їй зайві свідки тут не потрібні. Та ніби тихо. Обережно вийшовши, вона подивилася в усі боки — нікого. Тихесенько зачинила двері й пішла до свого темного закутка.
От тільки там уже не було рюкзака… І відра поруч теж не було. Навіть лампочка, й та зникла. Злість обхопила горло — якби їй зараз знайти того крадія, йому б не жити. Та як його тут знайти? Чекати поруч, поки хтось не з’явиться на вулиці з тим самим колишньо-памаранчевим рюкзаком? Дурниці. Їй треба їхати далі. Без рюкзака, без карабіна. Лилєкей уперше за довгі часи була близько від сліз, але вона стрималася. Кинула в тому кутку газети, стисла кулаки й пішла. Дідок на вході досі спав. Йому ж краще.
6
В електричці знову було людно. Хоча цього разу їй було все одно — втрата речей різала зсередини. З тим карабіном стільки всього її поєднувало, стільки років разом. І рюкзак. І речі в ньому. Як вони вчасно повернулися і як по-дурному знову пішли…
Наступна адреса була у неї із собою від початку — її записала на клаптику паперу стара зечка Кошман, яку всі звали Кішкою. Вона сиділа на «двійці» дуже давно, за «мокре», не цуралася різних справ, і Лилєкей домовилася з нею, щойно наказали після сніданку збирати речі. Підійшла, коротенько окреслила питання та його ціну, забрала аркуш — і все.
Звичайно, завжди був ризик — Кішка могла її й здати, але ж не здала. І тепер Лилєкей мала приїхати до її сестри кудись далеко й розрахуватися. Домовилися за п’ятдесят тисяч рублів, у неї після всіх витрат лишилося десь шістдесят п’ять. Вистачить, іще трохи піску в пакетику є. Ще думала — чи не покласти до рюкзака, але про всяк випадок носила на собі. От він і настав, той випадок.
Далі в неї квитків не було — ніхто ж не знав, скільки часу знадобиться в цьому Таштаголі. Показала адресу на вокзалі в Новокузнецьку — ніби Шемякіно якесь, із цифрами. Касирка довго шукала щось у телевізорі, вона зовні нагадувала начальницю Куклачову, і настрій Лилєкей ще більше погіршився: їй щось постійно згадувалися люди з того боку паркану, і ці спогади дратували. Нарешті та зажадала купу грошей — понад півтори тисячі. Ого. Гаразд, зате в неї тепер був квиток на завтра. До Костроми.
Переночувавши на вокзалі, зла й голодна Лилєкей сіла в потяг і знову вирушила кудись. На протилежній нижній полиці їхала балакуча бабулька, яка неодноразово пробувала затягнути попутницю до розмов про розмір пенсії та здоров’я, та колишня «поштарка» за останні дні виконала ледь не річну норму з розмов і вперто мовчала.
Навіть у вікно дивилася мало, сиділа, пила чай та горювала. Здавалося, вона ж виконала першу справу, впоралася за два дні, без проблем. Проте втрата речей, найважливіших у житті речей, її так засмутила, що нічого не хотілося. Спробувала підняти собі настрій, додавши ще одну точку на руку — нарила у вагонній пічці трохи золи для цього. Цим ледь не довела сусідку до сказу, але теж не допомогло — лягла, повернулася до стіни, заснула.
На третій день потяг прибув до Костроми, міліціонер підказав похмурій бабусі в окулярах, що спочатку їй треба доїхати тролейбусом до автовокзалу, а там шукати автобус. Так і сталося, вона вже звикла рухатися невідомими маршрутами й навіть приблизно не уявляла, де зараз перебуває. Зрозуміла, що саме називається тролейбусом, приїхала, знайшла вокзал і за пару годин уже була на місці.
На зупинці міліціонера не знайшлося, довелося шукати перехожих, показувати їм той аркуш. Як з’ясувалося, людей тут жило мало, навіть Тавайваам був значно більшим, і їй вказали на занедбаний будинок неподалік — там і жила Алла Фролова, сестра Кішки.
Прізвище в неї було не сестрине, але обличчя підказало — вона. Молодша, мабуть, років на десять, хоча на зоні люди старіють так швидко, що могло бути й навпаки. Лилєкей спитала, чи знає вона, про що йдеться. Знала, хитнула головою. Тоді Лилєкей віддала гроші, раптом відчувши хвилювання: чи все вийде так, як домовлялися?
— Як я дізнаюся? — спитала вона, не приховуючи тривоги. Сестра знову нічого не сказала, тільки знизала плечима.
Лилєкей зупинилася у дверях, подумала трошки й повернулася всередину.
— Знаєш що? — сказала вона, розстібаючи куртку. Фролова злякалася, відступила й сховала конверт із грошима за спину. — Там ще одне діло, — продовжила Лилєкей, дістаючи пакунок з піском. — Добавка буде. Треба ще одну там шуганути. Не наглухо, просто шуганути. Щоб знала.
— Це золото? — вперше озвалася Фролова, підійшовши ближче й зазирнувши до пакета.
— Це — золото, — підтвердила Лилєкей. — Зробиш?
— Пиши, моє діло маленьке, — відповіла сестра Кішки й забрала пісок собі. А вона написала.
Частина п’ята
1
Брудна біла «нива» неслася вибоїстою сільською дорогою так швидко, ніби водій вже запізнився, через це засмутився, а тепер просто зганяв зло на залізі. Він агресивно залітав у повороти й нахрапом обганяв вантажівки, не зважаючи на ображені сигнали інших водіїв і правила дорожнього руху загалом.
Виставивши лікоть у віконце, за кермом курив похмурий чоловік середніх років у синій джинсовій сорочці, у комірі якої на особливо глибоких вибоїнах колихався масивний жовтий ланцюг. З касетного магнітофона гучно співав Цой, сповіщаючи про те, що завтра в океан впаде літак, який вночі пролітав над нами. Водій відчужено, думаючи про щось своє, хитав у такт головою з посивілою маківкою, що утворювала сріблясту шапочку поверх короткого чорного волосся.
На правому передньому сидінні підстрибував пістолет Макарова й три мобільні телефони — один з них час від часу осявався викликом, але водій не звертав на нього уваги, а гучність музики заглушала дзвінок. «Нива» вилетіла на пагорб, витиснувши на узбіччя сільський автобус, який ревів на підйомі. Нервовий шофер автобуса натиснув на клаксон і довго його тримав, але винуватець небезпечного маневру вже зник за поворотом, за яким починався спуск із пагорба.
З другої спроби автобус таки зрушив з місця, ледь подолавши останні метри до вершини, на якій за парканом виднівся великий і широкий двоповерховий будинок з багатьма прибудовами. В одній з них, корівнику, крізь розчинені двері за автобусом спостерігала карлиця у жовтому дитячому комбінезоні.