Едґар По
ЧОРНИЙ КІТ
Для цього надзвичай абсурдного і заразом ніби дуже звичайного оповідання, що його я маю оце писати, я не сподіваюся, ні вимагаю довір’я. Божевіллям, справді, було б сподіватись на нього в такій справі, ― коли самі мої чуття заперечують свої власні свідчення. А я не божевільний — і річ певна, що я не марю. Проте я маю померти завтра, а сьогодні хотів би зняти тягар із своєї душі. Мій безпосередній намір — подати світові просто, коротко і без ніяких пояснень низку звичайних, суто домових подій. В своїх вислідах ці події настрашили — змучили — занапастили мене. Але я не збираюсь якось тлумачити їх. Для мене це Жах, та й годі — багатьом же вони виглядатимуть не так страшними, а більше химерними. Згодом знайдеться, може, який розум, котрий зведе мою фантазму на загальники — спокійніший, логічніший, не такий подразливий, як у мене, котрий побачить в обставинах, що їх я розповідаю з жахом, не що інше, як рядову послідовність зовсім звичайних причин та наслідків.
З дитинства я визначався м’якою, лагідною вдачею. Я мав таке ніжне серце, що мусив навіть терпіти за це глузування від товаришів. А надто любив я всяку тварину, і батьки дозволяли мені передержувати велику силу любимих моїх звіряток. З ними я проводив найбільше часу, і ніколи мені не було так утішно, як годувавши їх та пестувавши. Ця особливість моєї вдачі набирала де-далі більшої сили, і в мужній моїх літах я мав із неї одне з головних джерел задоволення. Хто тішився колись приязню до тямущого вірного пса, тому я ледве чи потребую тут виясняти характер та силу такого вдоволення. В некорисливій, самовідданій любові звірини є щось таке, що іде просто до серця ― надто тому, хто мав часто нагоду допевнитися жалюгідної приязни та хисткої, як павутиння, вірности самої Людини.
Я оженився рано і був щасливий знайти у своїй дружині нахили, що не різнили з моїми. Бачивши мою приязнь до отих домових улюбленців, вона не минала нагоди роздобути мені іще, як-найприємніших із них. У нас були пташки, золоті рибки, чудовий собака, мавпа та кіт.
Цей кіт був надзвичайно великий і гарний звір, весь чисто чорний і на диво розумний. Коли заходила мова про його тямущість, моя дружина, бувши в душі чимало схильна до забобонів, натякала часто на старовинне людове поняття, що згідно з ним усі чорні кішки — це відьми-перевертні. Не то щоб вона колись серйозно в це вірила; я згадав тут цей факт не для чого іншого, а просто так, що він саме зійшов на пам’ять.
Плутон — так називався кіт — був мій улюбленець і нерозлучний товариш. Я сам годував його, а він невідступно ходив за мною скрізь по цілому домі. Мені навіть нелегко було його вдержати, щоб він і по вулицях не бродив за мною.
Наша приязнь тривала отак кільки років; але протягом цього часу мій загальний темперамент та вдача — силою Зловорожої Неповздержливости — зазнали (сором признатися!) корінної зміни на гірше. День відо дня я ставав нравніший, дразливіший, глухий до того, що почувають інші. Я дозволяв собі грубо говорити з дружиною. Я дійшов нарешті до того, що учиняв над нею всякі насильства. Мої улюблені звірі, звичайно, також відчули зміну в моєму настрої. Я не тільки був занедбав, а ще й став із ними погано поводитись. А проте, з Плутоном я досить іще рахувався, щоб утримуватись від кривди йому, як це робив без сорому із кролями, мавпою, навіть собакою, коли вони випадком чи з приязни десь нагоджались мені. Та моя недуга забирала дедалі більшу власть наді мною — бо яка ж недуга дорівнює Алкоголеві! — і кінець-кінцем навіть Плутон, що тепер уже став старий і через це трохи дрочливий — навіть Плутон почав на собі зазнавати наслідків мого лихого норову.
Однієї ночи, повернувши сильно п’яний додому з одного із моїх звичайних вертепів, я раптом забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Коли я схопив його, він, злякавшись мого насильства, злегка вкусив мене в руку. Лютість демона вмить посіла мене. Моя іс[т]на душа мов би зразу втекла із тіла, і архидиявольська злісність, споєна джином, пройняла кожен фібр моєї істоти. Я добув із кешені складаний ніж, розкрив його, схопив нещасну тварину за горло і спокійно, розважно вирізав їй одне око з орбіти! Я червонію, горю, я весь стенаюсь від сорому, описуючи це несвітське звірство.
На ранок, опам’ятавшись — виспавши чад ночішньої гулянки — я відчув почасти каяття за вчинений злочин, але це було, в кращому разі, почуття слабе і непевне, а самої душі воно не торкнулось. Я знов пустився в розгул і скоро втопив у вині всяку пам’ять про свій учинок.