— Ну, абвер, гестапо, багаторічні зв'язки… Давайте відмежуємось від того, очистимо наші ряди від тих, хто…
— А з ким залишитесь?
— Ви послухайте, — збився з тону Тур.
— Та слухаю, слухаю. — Леміш сплів пальці рук і стис їх так, що аж побіліли.
— Рада вважає, що настав час вилучити з нашої програми відверто фашистські концепції як непопулярні нині. Давайте орієнтуватися, на відміну від Бандери, не на зовнішні чинники, а на власні сили. Давайте…
— Давайте, давайте… А гроші хто дасть? На Фіріхштрасе надрукуєте? Чи, може, у вас, як у Махна… Гоп, куме, не журися, в Махна гроші завелися…
— Смієтесь.
— Ні, Василю, плачу. Коли б усе те, що ти мені розказуєш, та виникло з дурного розуму, легше було б, а то — з підлого. Зовні все ніби чисто: відмежуємось, одмиємось… Слова, гадючі слова…
— Чому?
— А тому, що знову брехня! Не одмитись нам, Василю, від крові… Це лише мудрагель Миколка сподівається, що словами зрушить справу, заб'є баки нетямущим людям на еміграції, потрафить своїм американцям… Слова — полова, в справах наша біда. Говоримо одне, а робимо — зовсім інше. Ви там кричите про орієнтацію на власні сили, а де вони? Галасуєте про новий курс, а робите те, що й робили. Як брали гроші у розвідок, так і далі сподіваєтесь на їхню щедрість, іще й про монопольне право дбаєте. Чи той Микола вже зовсім здурів, чи й змалечку розуму не мав. Він що думає, я підпишу того мандата — й потечуть йому до кишені гроші? Ні, Василю, то кров наша потече…
Другого дня вдосвіта Тур із кур'єром підходили до Кам'янки-Бузької.
— Далі підете цією дорогою… Біля дикої груші повернете ліворуч. Обніжком вийдете до річки, а там берегом — до містка. За містком уже Кам'янка, — кур'єр встромив руку в торбу, яку мав при боці, дістав звідти пістолет, гранати, фінського ножа — й усе те одне по одному повернув Турові. — Заховайте десь подалі. Зараз тим уже нікого не злякаєш. Бувайте, добродію, — зняв кашкета, провів долонею по йоржику білого волосся й зник за деревами.
Тур попрямував дорогою до дикої груші, що самотньо маячила попереду. На душі було паскудно. Почувався так, ніби повертався голий. Фразу за фразою, слово за словом — перебирав у пам'яті все сказане Лемішом і ніяк не міг учепитися за головне, збагнути, як воно могло статися, що такий чоловік і раптом заговорив з ним отак, одверто, про те, що давно мучило і його душу. Просто, правдиво, з ненавистю до брехні, неправди, по-людськи сказав, що думав. Не кожен на таке здатний. Для того треба мати неабияку мужність.
А тепер, коли нема й не буде сподіваного листа від Леміша, як підтвердити мандат, що вже переданий по радіо? Лебедь на себе вини не візьме. Все окошиться на тобі, голубе, виставлять як брехуна, пришиють політичну диверсію, кинуть на руки есбістам, а ті… Оце вскочив! З усіх боків обступили, неначе собаки вовка. Що робити? Як вивернутись! Один вихід — знайти золото! Тільки з ним можна буде повернутися до Мюнхена на білому коні, тільки з ним можна буде заткнути пельку кожному, хто заїкнеться про мандат. А не знайду золота, то вже краще зразу проситись на небо, — на землі місця для мене не буде… Господи! Навіщо ти знущаєшся з нас, слабкодухих? Чи й ти, як дехто з нас, смертних, втішаєшся з тої нашої немочі, страху, безпорадності.
Що сталося з Лемішом? Куди поділася та твердість переконань, фанатичність вірування в святі організаційні заклики? Що він мені говорив? Кінець ілюзій? Кінець ілюзій… Кінець?! Не сподівався почути таке від головнокомандуючого воюючої… Мабуть, про ту розмову варто забути. Задля власної користі… Треба ще добре обмізкувати, чи згадувати у Мюнхені про зустріч з Лемішом і розмову з ним? А радиста я йому переправлю через 135-го, адже просив, як прощалися.
За думками не помітив, як і місток перейшов. Озирнувся назад: так і є — той самий, на якому стояли із Стефою. Згадка про Стефу трохи пом'якшила серце…
Розділ шостий
ОРЕСТ І ХРИСТИНА
— І що ти ото муруєш? — з відром у руці Христина спускалася до повітки. Сіла на дерев'яну сходинку, підперла кулачком підборіддя. — Ой, чоловіченьку, який ти в мене замурзаний. Навіть ніс, і той у глині.
— Бачиш, скільки в мене ще роботи, а он вечоріє! — Орест стояв по той бік стіни, що вже сягала йому грудей.
— Та хоч сам вилізь звідти, бо ще й себе замуруєш разом з тим золотом, — вона посміхнулася, як посміхаються дітям. — Ні, тебе, любий, таки треба було показати лікарям…
— Бійся бога, Христино! Для кого я оце дбаю? Пішла б на село, я не морочився б з цією стіною…