— Господи, яке щастя, що я позбувся того золота, — сказав уголос Орест й озирнувся на прочинені двзрі. Йому здалося, що хтось ніби майнув поза кущами, там, за струмком. Підійшов до дверей. Вдивлявся, вдивлявся — ніби нікого. «Так недовго й з глузду зсунутись… Ото налякав тебе Мара! Отямся!» — вилаяв себе подумки Орест, причинив двері й знову взявся до роботи. «Коби швидше відпала «оперативна необхідність», то вже вони з Христиною і дня не лишаться у цій дикій пущі. Треба вже думати про дітей, їм таке життя ні до чого, їм треба вчитися, ходити до школи, а потім, як каже Христина, до інституту… А що? Це колись у старих батькових чоботях троє до школи бігали. Тепер такі часи, що тра’ про веселі діла думати…»
Вечеряли вже присмерком, мовчки. Мовчки і спати полягали. Однак як не стомився Орест, а заснути не міг. Усе думалося про отця Феоктиста, про сотника, про есбістів… То дурний лише може сподіватися, що про золотий запас знали тільки вони вдвох з Марою. Про нього при штабі знало багато людей, і коли це не сам Мара придибав, то, певне, вже хтось з тих штабістів. І не один, мабуть, бо те, що лежало на трьох возах, один не понесе… А ще хто міг знати про золото, так це ченці! Адже обоз спершу на Дермань, під монастирську скелю кинули, а вже потім на лісовий кордон…
Орест ще кілька разів перевернувся з боку на бік і таки підвівся. Накинув на плечі старий дідів сардак й ступив у сіни. Навпомацки зняв з жердки листок тютюну, вийшов на подвір'я, присів під вікном на колоду. Тихо, аж у вухах коле. На небі ні місяця, ні хмар, одні зорі, та такі чисті, неначе вмиті. Трохи посидів, дослухаючись, потім розтер у долонях півлистка тютюну, дістав газетку, скрутив цигарку. Сірників у сардаку не знайшов, довелось повернутися до хати. Добре, що хоч Христина спить. Понад усе тривожився за неї і гриз себе через те, що притягнув сюди, на Дідову Буду, проклятуще золото… Намацав за комином коробку сірників і, тихо ступаючи босоніж по долівці, знову вийшов у сіни. Запалив, затягнувся так, що аж за печінку шкрябонуло, і сховав цигарку в рукав. Не знав уже для чого — потреби поки що ніби не було — намацав над одвірком, за дошкою, приклад карабіна. Зброю тримати йому дозволили, хтозна, як воно може обернутися, коли прийдуть… Ще постояв у сінях, допалив цигарку, сплюнув за поріг гipкоту від не зовсім ще сухого тютюну й рішуче дістав зброю. Дістав і загорнуті в промащену ганчірку три обойми з набоями. Перевірив, чи не заіржавів де затвор, загнав обойму, потім набій у патронник. «Обійду хутір, погляну на дорогу, бо щось серце не на місці…».
— Ти куди? — спитала з хати Христина.
— Спи, я зараз…
— Не ходи нікуди, я боюся… Чуєш, Оресте? Не ходи!
Він зупинився в нерішучості. В її голосі йому вчувалося передчуття біди. «Ото ще… Ну, чого було не послухатись і не піти на село?»
— І чого б ото я боявся, — сказав навмисне грубо.
— Не знаю, але мені щось так тривожно на серці…
Він іще якусь хвильку послухав ніч, міркуючи, йти чи не йти, але таки зважив на прохання Христини. Сінешні двері зачинив на залізний засув, на хатні накинув аж два гачки — вгорі й унизу. Підійшов, сів на ліжко, сперся на карабін, замислився. Чогось зайшлося в грудях серце. Незнане раніше почуття скорботи примішувалося до любові, з якою думав про Христину та їхнє подружнє життя. Христині сказав правду: боїться він за їхнє таке коротке, ще й не розквітле щастя. «Господи, сохрани й помилуй нашу хату, дай їй почути голоси дітей наших…» Так щоб не бачила Христина (вона того не любила), перехрестився на бабині ікони. Тоскно сюрчав у запічку цвіркун. Ніби стомившись за роки, зітхала стара хата, і стукіт власного серця видавався за чиїсь кроки, що невблаганно наближалися.
«До 717. Радий одержати від вас звістку про щасливе повернення зі Львова друга «X». Людей, яким ви просите дати місце, влаштую, однак прислужитися другові «X» у його проханні не зможу, бо й сам на лінію зв'язку виходу не маю. Поки ви сиділи в Карпатах, «яструбки» з чекістами ліквідували боївки Вітра, Мечника, Назара. Великі втрати у Довгого. Лінія розірвана, зв'язок урвався. На нашім терені стає все важче. Дай боже щасливого літа. До вас на зв'язок піде Кужіль. Має завдання від Леміша перевірити вашою радиста Максима. Чекатиме на цвинтарі Д-3. Пугу-пугу. На другий день після Преображення. Резервна зустріч — кожен понеділок з 23–2. Слава героям! 135».