— І ця курва францювата не має виходу на лінію, шляк би його трафив! — вилаявся Еней, відкладаючи набік грипса.
Тур мовчав. «Леміш! Тільки він міг дати наказ 135-му не виводити його на лінію зв'язку. Чому противиться моєму поверненню за кордон? Може, боїться, щоб там не довідалися про його настрої? А з другого боку, йому потрібен радист. Мав би, навпаки, сприяти моєму відходові, бо тоді швидше Максим піде до нього. Адже домовилися переправити радиста після того, як він, Тур, піде по лінії зв'язку».
— То що будемо робити, пане добродію? — невесело запитав у Енея.
— Бог його святий знає, — відповів той, чухаючи заросле рудим та цупким, мов щеть, волоссям підборіддя. — Одно скажу, сидіти тут, у батька під повіткою, небезпечно. У совітів усі попи на підозрі.
— І піти звідси, поки не знайдемо золота, не можна…
— Ой, чує моє серце, що через те золото всім нам буде клямка.
— І чого б ото я завше, як зловісний крук… Ореста ж таки вистежили, — Тур кинув оком на Андрія. Той лежав обличчям до стіни, ніби й справді спав. Після того випадку в горах, коли ледь не розтрощив рацію, до нього всі пильно придивлялися. Те, що про нього розказали Лис, а особливо Еней, мало викликати недовіру й підозру. Та коли розібратися, хіба він винний, хіба перший опинився по різні боки з рідним батьком. Те, що його батько, Максим Гаркуша, — голова сільради в Калинівці, а надто те, що він з «яструбками» розбив загін Енея, тримали в таємниці навіть від Мари і Лиса. Та хіба з цим паном добродієм про щось можна домовитись, того й гляди бовкне.
— Вам що, — говорив тим часом Еней, — заберете золото та й гайда за кордон. А я й далі сидітиму в бункері та годуватиму вошей.
— Я вам уже казав, тільки-но вийдемо в ефір, добуду для вас дозвіл піти з нами… Скажу вам більше, як тільки золото буде в нас, викликаємо літак.
У кутку заворушився радист. Підвівся і, спираючись на палицю, зашкандибав до відхожого місця.
— Як нога? — поцікавився Тур.
— Та вже потроху наступаю…
— Щось я ніяк не збагну. Золото, літак… А де ж він сяде? — спитав Еней.
— На Сонному озері…
— Тоді це має бути гідролітак! — захоплено вигукнув Еней. — А так, хіба в американців нема гідролітаків. Прилетить серед ночі, сяде на воду, ми повантажимо і…
— Треба буде послати Стефу до Довгого, попередити. Він же десь там, за Сонним озером.
— А так, а так… Там, коли ще не злапали більшовики. Але ні, він твердий, його не злапають. Живцем не дасться.
— Годі, всі ми тверді до часу…
— Ой, ой… — підозріливо зиркнув на емісара Еней. — Кожному хочеться жити, то правда…
— Я думаю так… З Кужілем зустрінемося після того, як в ефір піде наш виклик. Отримавши підтвердження, що літак вилетів, ті двоє поведуть радиста на цвинтар К-3. До речі, розтлумачте хлопцеві, що значить оте пугу-пугу й усе інше, про що згадує 135-й. Вони вже нехай подбають, щоб Максим потрапив до Леміша, а ми тим часом… Коли оружна боротьба — блеф, фікція, моє місце там, де потрібна моя голова пропагандиста ідей національної революції.
— А так, а так… Хіба можна розкидатися такими світлими головами?
Тур промовчав, колючки в словах Енея шпигали честолюбство, але помічати їх вважав нижчим своєї гідності. До того ж, як не дивно, він і сам починав думати так, як оце говорив. А що міг говорити інше? Розповісти, що після, нехай і невдалого візиту до Леміша, він фактично виконав свою місію на терені воюючої України, що тепер йому байдуже, чи воює вона, чи ні? Та, власне, й ті, хто посилав його сюди, добре знали, що ніякого всенародного спротиву більшовицькій владі на землях Західної України нема. Ще догнивають по схронах недобитки, отакі як Еней, Кужіль, 135-й, які бояться й носа вистромити з криївок і молять бога, аби щасливо перелітувати. «Мандат» передано. Він уже діє! То якого біса сидіти йому під повіткою отця Феоктиста, чекаючи на чекістську кулю? Вони там, у Мюнхені, вже, певне, стрижуть купони, а про нього й згадують не інакше, як у минулому часі. Мовляв, був такий геройський дурень, що згодився стрибнути з літака на розпечену пательню… Ні, панове вожді, цим разом я вам не дамся. Ось повернуться з хутора хлопці… Може, ще цієї ночі виверну я з того Ореста золото і… От тільки треба натиснути на попа, щоб швидше дістав батареї до рації. Аби через них не вийшла затримка. Це ж треба, за три доби посадити батареї. І знову цей радист… А що йому скажеш, він таки попереджав, що коли світити від батареї в бункері, то можуть сісти… От і сіли. Але то не біда. Треба послати до Рівного Стефу, та за день обернеться. Але ні, мабуть, нехай їде піп. Коли його на фарі не буде, ото вони вже побавляться з Стефою…