Зітхнув, вмощуючись у своєму кутку Андрій, намагаючись випростати хвору ногу.
— А там, за Сонним озером… — перевів на інше Еней, — постій справжній… Довгий там усе на німецький смак обладнав. Стіни лозиною вистелені. Не те що тут, у рідного батька під повіткою, лайном свинячим дихати…
«Он воно що… Виявляється, пан полковник отцеві Феоктисту — синок! Це новина, яку слід запам'ятати, — подумки зауважив Андрій. — Певне, це про нього на селі казали: молодий попович у Кракові вчиться. Вивчились-те на ката-зарізяку… Та-ак. Тепер не зайве буде розібратися й з провідником. Ач, учепився в золото. За чим же він прилітав сюди? Невже тільки за тим, щоб передати на Мюнхен ніким не підписані радіограми про усунення Бандери і передачу всіх повноважень УГВР? Золото його цікавить, мабуть, ще й тому, що по нього пришлють літака. Ще б пак, літаком сюди, літаком назад. Ні, такого хитруна випустити звідси ніяк не можна. За ним стоїть якась уже дуже тонка політика. Я в ній самотужки не розберуся, та байдуже, кому треба, ті розберуться. Довідаються про все: і куди ходив, і з ким зустрічався… Мені головне не прогавити слушного випадку. Мару й Лиса бере до себе 135-й, а мене поведуть до самого Леміша… Добре це чи погано? Йти чи не йти мені до нього? Непогано було б згодом і від нього вторувати стежку до своїх. Леміш — то така птиця, що літає вище за Тура. А чи не занадто глибоко я влажу в оце їхнє багно? Як казав Крайніченко, поки вчився, поки нічим не завинив перед владою — біжи до своїх…
Нога вже краще, стухати стала: синець аж зеленим одливає, проте наступати ніби можна. А це зараз дуже важливо, бо, по всьому видно, вони щось та задумали. На півслові уривають розмову… Мара з Лисом на якийсь хутір ходять… Ось поведуть до Леміша, а там… Досить мені тинятися по тих смердючих закамарках. Тут моя домівка. Стільки років я йшов до неї, і ось, коли лишилося переступити із темряви у світло… Ні, краще вмерти. А навіщо вмирати? Ще треба пожити… Гаркуші, вони живучі. Он дід Оверко… Це вже скільки йому? Того року, як почалася війна, вісімдесят перший пішов…»
Дід Оверко пригадався сивим велетнем, мов той столітній дуб, що серед березового гаю стоїть, сягаючи зеленою шапкою хмар… Його, малого, везуть на Дідову Буду. Кіньми править батько. Поруч мати. Усміхається, прикриваючи вуста кінцем всипаної квітами хустки. А він, малий Андрійко, влігся горілиць на пахучому сіні й видивляється в зеленому верховітті пташок. Он сойка, а там пурхнув одуд… Шепоче, співає ліс, відлунює в душі чарівною музикою…
Нагорі щось глухо загриміло, загупало. Андрій насторожився.
— Певне, хлопці повертаються, — хрипко мовив Еней. І справді, згори підняли ляду й до схрону вліз Мара. За ним спустився Гриць.
— Ну, як воно там, доповідайте… — наказав провідник.
— І сьогодні на обійсті, крім Ореста та його кривенької жінки, нікого не було, — почав Шпинь. — Нічого підозрілого не помічено.
Мара засопів, засовався на соломі в своєму кутку.
— Ви, бачу, іншої думки, пане сотнику?
— Та, власне, я… Перепрошую, але…
— Говоріть, не мніться, як сімнадцятка, — суворо кинув Тур.
— Я й кажу… Десь одразу, як зійшло сонце, Орест подався на згарище і довго там длубався…
— Цеглу брав з комина, — вставив Шпинь.
— Потім носив ту цеглу до хати…
— Пізніше разів зо три ходив у берег за глиною… Воду носив, — не міг заспокоїтись Шпинь, уражений тим, що провідник звернувся до Мари. — Він, я так думаю, в хаті піч перекладає, то, мабуть, і золото туди замурував.
— Можливо, так воно й є, — погодився Еней.
— Яку то треба мати піч, — міркував уголос провідник, — щоб замурувати в неї поклажу з трьох возів?
— Еге ж, — одразу погодився Еней. — То вже як прийдемо, то колупнемо й піч… То, кажете, в них на хуторі тихо…
— Тихо, — підтвердив Мара.
— Ми обійшли хутір кілька разів по колу, як ви вчили, друже провідник, — усе лестився до Тура Гриць. — Ніде жодного сліду, а ті двоє цілісінький день товклися на обійсті. Вже смерком Орест вийшов, посидів на колодці, покурив і пішов спати. То й ми пішли…
Тур зняв з жердки просохлі онучі.