Одхиливши ковдру, через вибите вікно до хати вліз бородатий, страшний з виду чоловік. Обтрусився й сів до столу. Еней! — У Христини похололо в серці. Це він рік тому застрелив діда Оверка, а її…
— Ну, то де твоя пляшка? Де закуска? — запитав, збираючи бороду в кулак. — Чи тебе не вчили, як годиться приймати гостей?
— Закусити є чим, а горілки… Горілки нема. Може, Орест принесе.
— То це він серед ночі гайнув у село за горілкою? — хитрувато примруживши очі, запитав Еней.
— У нас сіль скінчилася… — вже спокійніше відказала Христина.
— Бреше! Їй-бо, бреше… — сказав той, хто тримав її за косу. При тих словах він знову боляче потягнув догори. Вона скривилася і застогнала. Здавалося, разом з волоссям у руках довготелесого ката залишаться і шкіра, й череп.
— Одпусти її, Лисе, — наказав Тур. — Сідай, хазяйко, до столу.
— Сідай рядком та поговоримо ладком, — потираючи руки, кинув Еней. — А ти, Лисе, піч оглянь. Де вони там що мурували…
— Я вже дивився. Ніби свіжої кладки не видко, — він штовхнув Христину до столу. Проте вона не сіла. Стояла, до болю стискаючи пальцями лікті.
— Ну, то де ж твій чоловік? — запитав Тур, суворо глянувши спідлоба.
— Я ж сказала, пішов на село… Солі нам треба. Та й ще дещо мав купити в кооперації… У нас скоро поминки. Рік, як поховали мого дідуся. — Христина знову заплакала. — Люди добрі, прошу вас… Змилуйтесь, дайте хоч одягтись.
— А нам так краще, коли в одній льолі, — знову втрутився Еней. — Нехай хлопці подивляться на твої принади! Ха-ха…
Христина мовчала. Страх перед цими нелюдами, коли уявляла їх, коли ввижалися їй по ночах, був більший, ніж зараз. Тепер викликали тільки огиду. Нехай знущаються, нехай роблять з нею що хочуть, вона їм більше нічого не скаже.
Запала тиша. Лише ходики на стіні старанно відміряли час, що раптом неначе зупинився. Христина глянула на стрілки. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вона повернула важілець на коробочці радіомаяка. «Дві години! Вже менше… На цілих двадцять хвилин… Добре, що хоч Орест вчасно… Він би не зміг із ними говорити, гарячий… Добре, що забрав із собою карабін…»
— Гаразд, ми тобі віримо… Пішов Орест на село, то й пішов… До ранку вже недалеко. Повернеться, тоді й з ним побалакаємо, а зараз говори, де золото? — провідник мало не пропікав її наскрізь поглядом своїх гострих, чорних очей.
— Що? Яке золото?
— Ти не знаєш…
— Ні… Про що ви говорите?
— Не слухайте, бреше! — знову не втримався Еней. — Не вірте!
— Можете не вірити, але я правду кажу. Як приїхав сюди на хутір, то привіз якесь попівське начиння… Ціла скриня була. А золота не бачила. Не було золота.
— А куди ж він його подів?
— Звідки маю знати… Я на нього нагримала, щоб одвіз туди, де взяв, а він…
— Та що ви її слухаєте! Накажіть Лисові, він з неї…
— А де та скриня? — далі допитувався Тур, ніби й не чув слів Енея.
— Брехати не буду, десь у повітці закопав… Я казала, щоб у церкву відвіз, а він… Ще подумають, каже, що то я церкву обікрав…
— А звідки в нього та скриня, не казав?
— Ні…
— А коней… коней де подів? А вози? — не мав сили стриматись Еней.
— Та що ви, дядьку, кажете? Які вози? Які коні? Свою пару, ту, якою на хутір приїхав, батькові повернув, бо там стільки ротів… Поле виорати, дрова привезти…
Та її вже не слухали. На подвір'ї відбувалося щось незрозуміле. Вікно завішене, побачити, що там діється, ніяк, а звуки й голоси знадвору долітали все тривожніші. Раптом крик, страшний, утробний, неначе кричала сама ненависть, увірвався до хати. В очах непроханих гостей забігали полохливі звірини. Всі разом кинулися до вікна, зірвали ковдру й завмерли з несподіванки. Хтось крутив корбу. Прив'язаний до неї цепом, обертався над пащею глибочезного колодязя Мара. Як він опинився на корбі замість цебра, знала тільки божевільна тітка Настя, що на біду свою втекла з лікарні і, як завжди, прийшла до криниці шукати Катрусю. Тут вона й надибала сотника, який оклигував, прихилившись до цямрини. Обкрутила його цепом і потягла на корбу. Він пручався, але руки божевільної були наче із заліза. Зараз вони з тією ж надлюдською силою крутили корбу, а запалений мозок бідолашної матері ніяк не міг збагнути, що помста не в тому, аби обертати корбу, а навпаки, досить випустити її з рук — і Мара полетить на дно. Не міг цього збагнути й Еней, висмикуючи з-за пазухи парабелум.
— Не стріляйте, вона божевільна! — закричала Христина.