Ударив постріл. Тітка озирнулася й випустила корбу. Крик, що вирвався з горлянки Мари, зразу ж притлумила глибочінь колодязя, але він ще довго повертався з луною від ближнього і дальнього гребеня лісів. А тітка Настя вже йшла, придивляючись до вікна, з якого блиснуло. Еней натис на курок вдруге — осічка. Перезарядив і хотів ще раз пальнути, але Тур підбив йому руку добори. З хати до божевільної саме вискочив Шпинь.
— Якого біса під кулю лізеш, дурило?! — гаркнув Еней.
— А ви не бачите, що стара несповна розуму?! Стріляйте більше! Нехай вже совіти і в Дермані, і в Мізочі почують! — Він тримав тітку, а та все поривалася до вікна.
— Пусти мене! Це він там стоїть, гаспидська його душа… Я бачу, пусти! Моя Катруся…
— Скажіть їй, що Катря вдома! — вигукнула Христина. — Вона й піде собі. Той Мара… Він дочку її тут, на хуторі…
— Лисе, поглянь, може, ще живий пан сотник.
— Слухаю, друже провідник! — Шпинь випустив бідолашну тітку й подався до колодязя. Довго й важко крутив корбу, аж поки не піднялося над цямринами схоплене поперек цепом тіло мертвого сотника. Вгледівши його, тітка підскочила до колодязя, нахилилася, придивляючись до білого, в чорних патьоках мулу сотникового обличчя, і раптом зареготала, закричала божевільним криком. У тому нелюдському голосінні вчувалося наче осмислене хворою свідомістю торжество, так ніби зболена душа її врешті-решт досягла свого.
«Он воно як… Вирішили обійтися без мене, пане зверхнику? А чому? Зважили на хвору ногу? Не схоже… І перед ким це він потім збирається вибачатися? Переді мною? А може, перед попом чи Стефою? Та про що це я думаю! Мій час настав! Досить мені ходити у зв'язці з паном Туром! Пора діяти! Негайно ж вибиратися звідси! Адже вони пішли на Дідову Буду! За золотом… Перенесуть за Сонне озеро, потім шукай вітра в полі… Ні, негайно вибиратися з бункера! Але як? Самому камінь не підняти. Троє заледве дотягли його до ляди… А коли пробити дірку поруч з лядою? Чим пробити? Лопати в бункері нема, є ніж… Таж я тут до ранку продлубаюсь. Ні, не годиться. А коли гранатою? Рвонути ляду разом з каменем. А як почує й прибіжить піп чи Стефа? Та нехай… Головне — вирватися з цієї пастки».
Кинувся до свого кутка, вхопив рюкзака. Намацав дві гранати. Глянув на стелю. Перекриття в бункері з соснових дощок уже почорніло, де-не-де підгнило. «Завалиться! І мене завалить, поховає навіки. Над тими дошками більше як півметра землі. А коли стати в траншею, що веде до відхожого місця? Там вужче, там перекриття витримає. Тоді все те рухне на підлогу, і шлях нагору буде відкрито…»
Не гаючи часу, взявся до справи. Приладнав під лядою гранати, прив'язав до запалів шворку так, щоб водночас висмикнути з них чеки. «Краще б брусок толу: і осколків не було б, і вибух його діє в бік найбільшого опору», — майнула думка. Одвів кінці шворок до траншеї, на мить замислився. «Так, куди заховати рацію? А навіщо її ховати? Чи знадобиться вона мені там, нагорі? От кодову книжку, таблицю позивних й таке інше забрати треба…»
Вибух ударив Андрієві в груди, збив із ніг, присипав землею. У вуха ніби хто встромив ножі й крутив ними, доколупуючись до мозку. Дзвеніло, гуло, шипіло, неначе злива за шибкою. Спробував встати — непросто. Довелося вигрібати з-під каменя землю й визволяти звідти ноги. А заледве видобувшись з ями, побачив, що схрон завалився, наче гадюче кубло. Прочинив браму, визирнув із повітки — нікого. Ніч зоряна. У попа не світиться. «Мабуть, спить, а може, всеношну править…» Перебіг подвір'я, перемахнув через паркан і опинився на вулиці.
Ніде ні вогника, ні живої душі, тільки собаки валують, ніби на дальньому кутку, а може, й де ближче, бо чув погано. З обох вух по шиї стікала кров. З носа теж текло, аж солоно в роті. В голові паморочилось. Однак на те не зважав, пересилив млость і, пригинаючись попід парканами, подався через вигін до церкви. Брама в храмі відчинена, на поперті куняє якийсь каліка, а всередині горять свічки і, певне, правиться служба, та Андрій не зупинився, побіг далі. За церквою була колись сільська Рада. Там телефон, а біля нього обов'язково повинен хтось чергувати. Так і є, у вікні великого будинку, за церквою, блимає світло.
Дівчина років сімнадцяти сиділа біля столу й зосереджено читала якусь книжку. Почувши кроки, підвела на нього очі й аж сахнулася. В очах запалахкотів жах. Вуста розтулилися, і вона щось сказала, а може, тихенько зойкнула з переляку.
— Де телефон?!
Дівчина вся тремтіла і не мала сили одірвати очей од його німецького автомата. Він закинув його за спину, даючи зрозуміти, що не збирається стріляти.