— Ти не бійся, дівчино… Показуй, де тут телефон, — сказав хрипко. Власний голос видався йому вовчим гарчанням. Витер долонею заюшені кров'ю губи і вже як міг спокійно мовив: — Ну, показуй…
Дівча, ледь живе, подалося до кабінету голови сільради. Андрій рушив за нею.
— Швидше! Швидше, дівочко! Набирай район! Безпеку!
— Що?! — очі її стали ще круглішими.
— Ну, районний відділ НКВС, чи як… Та ворушися ти!
Він, певне, крикнув, бо дівча знітилось і дерев'яними руками взялося до телефону.
— Район? Телефонна станція? Відділ державної безпеки? Капітана Коморного. Нема? Ну то давайте хто там є… — Якусь мить почекала і простягла йому трубку: — Говоріть…
Андрій погано чув того, хто зараз був на протилежному кінці дроту.
— Товаришу! — вигукнув він що було сили. — Слухайте мене! Зараз на хуторі Дідова Буда… Так, на Калинівському… Орудує Тур з бойовиками. Їх четверо. Шукають золотий запас УПА. Ви мене зрозуміли? Негайно висилайте на хутір загін. Я біжу туди! Що? Хто говорить? Гаркуша говорить. Так, ви зрозуміли правильно: Гар-ку-ша! Андрій…
Кинув трубку. Вискочив із кабінету і, вже не криючись, кинувся через вигін, повз церкву, попову фару до лісу… Дорога на Дідову Буду була йому відома з дитинства.
— Даю тобі дві хвилини, — твердо сказав Тур. — Покажеш, де золото, будеш жити. Не покажеш… Нагнемо в гаї дві берези, прив'яжемо за ноги і роздеремо, як жабу.
— Оце по-нашому! — схвалив Еней. — А то гляньте на її очі. Не скаже, хрест мене бий, не скаже!
Христина глянула на годинник, що, байдужий до всього земного, витенькував на стіні. Минуло більше години. «Вони вже в дорозі! Вони вже мчать сюди!» Забилося, затріпотіло несміливого радістю серце.
— Та я все сказала. Все, що знала…
— Бреше, сучка! Знає, а у вічі бреше! У-у… — Еней потряс важким кулаком перед носом Христини.
Вона мовчала.
— Так, твої дві хвилини скінчилися. Беріть її під білі руки, пане добродію… Мабуть, людської мови вона не розуміє.
— Давно б так! Скільки часу на мерехлюндію згаяли, — бурчав Еней, рискаючи очима по хаті: шукав мотузку, щоб зв’язати Христині руки. Тут він помітив кінець паска, що поглядав з-під перекинутого стільця. Вхопив його і витяг Орестові забруднені глиною штани.
— Бачите! — заревів, показуючи штани Турові. — А ви їй повірили! Він що, твій Орест, до села без штанів подався? Ха-ха…
— У нього ще одні є.
— Нічого, ще й до нього черга дійде. А зараз, перш ніж розірвати тебе, паскуду, навпіл, ми з тобою ще трохи побавимось. А може, ви почнете, Туре?
— Ведіть її й робіть що знаєте…
Еней міцніше затягнув вузол на зв'язаних за спиною руках Христини.
— Ну, то як? Може, таки покажеш, де золото? Га?!
Обкрутив косою їй шию й зашморгнув так, що самому подих перехопило.
— Не бачила я золота, — прохрипіла Христина.
— Не бачила?! Ну, то зараз побачиш! — штовхнув її до дверей. Заточилася, впала. Через поріг перетяг волоком. Потім, вже з сіней, турнув сходами вниз, до повітки. Мов шуліка злетів слідом і кинувся на неї. Рвав, шматував її молоді, тужаві груди. Враз припав до них волохатою пикою й застогнав від жагучої похоті, а руки вже тягли догори поділ її сорочки, рвали гудзики на власних штанях. Христина кусалася, била голими коліньми, кричала.
— Оресте! Оресте!!! О-рес-те-е-е!
Щось гупнуло в Енея за спиною. Раз, другий, третій. Озирнувся: мурована стіна. «Мабуть, Тур дверима», — майнуло в затуманеній голові. З новим запалом кинувся на свою жертву, та цієї миті щось загуркотіло, стіна видулась пухирем і луснула. Важкі цеглини попадали Енеєві на ноги. Завив од болю й порачкував у куток, притримуючи рукою штани. Обернувшись, побачив чоловіка, що цілився в нього з карабіна. Замахав руками, затуляючись від чорного ока смерті.
— Ти що, сказився?! — верескнув, не розуміючи, звідки той взявся. У повітці глухо бухнуло. Смерть увіп'ялася Енеєві гострим пазуром у ліве око.
— Христино?! — кинувся до жінки Орест.
— Розв'яжи руки, — схопилася і знову впала.
— Тікай, Христинко… — шепотів, звільняючи її від паска.
— А ти?
— Я з ними ще… Я ще з ними побалакаю! — він підштовхнув її до дверей, а сам хотів податися сходами вгору.
— Оресте, — обвила його руками. — Ходімо разом, Оресте! Самого я тебе не лишу!
— Слухай, що кажу, — тікай! Тікай поки ще можна. Городом до струмка, а там… Вони зараз на постріл сюди прибіжать…
— Вже йдуть, чуєш? — прошепотіла Христина. Нагорі рипнули сінешні двері. Хтось обережно наблизився до сходів.
— Пане полковнику? Агов! Ви що там…