— Та десь за годину… Я повинен дати розпорядження стосовно…
— Гаразд, залишайся… А я тим часом зроблю деякі замовлення. Однак у другій половині дня ми йдемо до крамниці. Джіммі наказав виїхати не пізніше завтрашнього ранку.
— Наказав? Хіба йому не все одно, коли ми поїдемо відпочивати?
— Це я так, за звичкою… — посміхнулася Пат, ховаючи очі. Вона знову сказала зайве, й через те настрій у неї зіпсувався. — Ну, я пішла. Ти будеш вдома чи…
— Якийсь час буду тут. Однак зустрічатимусь із письменником у ресторані.
— Цей пан Заграва вічно голодний, — кинула Патриція й взялася за сумку. — Дві години тобі вистачить?
— Вистачить, коли не доведеться дискутувати з приводу світових проблем…
Патриція зникла, й Федір знову повернувся в той час і в той світ, що проглядав крізь рядки, виведені рукою Карпа Кислицького.
«… Уряд Стецька Бандера формував у Кракові. На той час, а це був 1940 рік, у Львові перебувала місія в справах переселення колоністів німецької національності до рейху. Мені випало працювати при ній перекладачем. Я близько зазнайомився тут з Альфредом Бізанцем, а через нього — з професором Гансом Кохом. Обидва кадрові розвідники, котрі виконували зовсім інші завдання, а місія в справах переселенців була для них лише ширмою. Які саме завдання абверу покладалися на них, мені, звичайно, невідомо, але про те, що обидва частенько відвідували митрополита Андрія, я знаю напевне. Знаю тому, що й сам інколи бував з ними на Святоюрському горбі, в палатах Шептицького. Ганс Кох був там своєю людиною. В розмовах владика часто називав його «наш земляк» або навіть «наша людина».
Ганс Кох народився в Галичині, був сотником УГА, потім служив у Денікіна, а як скінчилася громадянська війна в Росії, став доцентом Віденського університету, де викладав курс церковної історії. Зрозуміло, що в питаннях теології, та й не лише теології (і Кох, і Шептицький, хоча й у різні часи, служили у війську австро-угорського монарха) мали багато спільного. При мені говорили відверто, вважаючи коли не людиною свого кола, то принаймні таким, хто вмів тримати язика за зубами. Я перший сповістив митрополита про те, що до сформованого у Кракові уряду ввійшов як майбутній міністр охорони здоров'я його особистий лікар, товариш і радник пан доктор Мар'ян Панчишин. Того вечора в розмові з Кохом владика торкнувся питань режиму на землях України після повалення більшовицької влади. Кох сказав: Степан Бандера сподівається, що фюрер належно поцінує його заслуги й призначить, як це було в Хорватії з Анто Павеличем, диктатором української держави. Місце патріарха в ній мав посісти Андрій Шептицький.
Мене, відверто кажучи, здивувало ставлення Шептицького до Бандери, адже він завжди підтримував Мельника, називав любим сином, а тут прихильно поставився до його супротивника. Я знав, що мельниківський штаб, довідавшись про те, що Бандера вже сформував уряд і збирається проголосити його, як тільки війська фюрера ввійдуть до Львова, поклав знищити Бандеру фізично, й цю атентацію мав виконати Сеник-Грибівський. Із цього в ОУН почалася страшна різанина. Воно й раніше між мельниківцями й бандерівцями злагоди не було, й раніше доходило до крові, але після того, як Андрій Мельник зрозумів, що йому не втрапити на український престол і що це місце посяде його ворог, почалося щось страшне. «Вільний шлях» (то було значно пізніше) писав, що внаслідок цього жахливого братовбивства полягло понад п'ять тисяч мельниківців. Історія неначе гралася з лідерами організації, то одного, то другого висуваючи наперед, під благословення владики уніатської церкви, в лоні якої, власне, й зародилась ОУН.
До Львова Бандера їхати не наважився. Він уже знав, що на нього готується атентат, а тому сидів, чекаючи, поки його посли (Оберлендер, Шухевич і Гриньох) розвідають атмосферу на Святоюрському горбі й добудуть запрошення на зустріч з владикою Андрієм. Без благословення владики Бандера не насмілювався проголосити сформований ним уряд. Та митрополит прихильно поставився до наміру Бандери, запросив майбутнього прем'єра Стецька до аудієнції і дав розпорядження своєму коадютору Йосипу Сліпому підготувати текст звернення до українського народу. 1 липня звернення опублікували «Українські щоденні вісті». То для Бандери була чи не більша перемога, ніж згода Ганса Коха на проголошення уряду.
Мельниківці переживали чорні дні. Однак усе те тривало до горезвісного окрику з Берліна. Уряд Стецька перестав існувати. Акції Бандери впали в ціні. На Святоюрський горб прибув «любий син» митрополита Андрій Мельник. Тепер уже він мріяв про те, щоб проголосити свій уряд, і не десь там, у Львові, а в златоглавому Києві. З цією метою він і послав своїх емісарів слідом за наступаючими німецькими дивізіями на Схід. Омелян Сеник-Грибівський і Микола Сціборський опинилися в Житомирі, про що стало відомо Миколі Лебедю. Він на той час керував службою безпеки. Бандера й Стецько виправдовувались у Берліні, а пізніше сиділи у Заксенхаузені під домашнім арештом. Із краєм у них був міцний зв'язок. Гадаю, що й про мельниківських емісарів вони також знали, бо я про них почув від Климишина, який керував однією з бандерівських похідних груп, що теж посувалися на Схід слідом за фронтом у складі абверкоманди групи армії «Північ», одночасно перебуваючи на агентурному зв'язку в майора Йоста, котрий входив до абверкоманди групи армій «Центр». Цей майор мав оунівське псевдо Черник. Певне, через нього Климишину стало відомо про Сеника і Сціборського, що прибули до Житомира.