— Лебедь одним з перших встановив контакти з Новаком. Бандера — з Білем у Франкфурті-на-Майні. Коли політична розвідка відхилила його намагання, Бандера подався до англійців. Але тепер… Думаю, що ті фальшиві фунти, які так вправно підсунув йому Лебедь і якими він випосаджує своїх агентів, тепер остаточно посварять його з «Інтелідженссервіс».
— До речі, ваш радист пише, що ви особисто приєдналися до їхньої групи вже після того, як було заактовано наявність у кожного з них фальшивих банкнотів. Це так?
— Так. Про те, що літак з боївкою Бовкуна мають посадити на «вертушку», Лебедь і Ейч домовилися з генералом Керком і вже заздалегідь орієнтували мене, що доведеться скористатися з людей Бандери. Знаючи, що то люди випадкові, а їхній провідник Бовкун ненавидить Бандеру, планували цей варіант. Але Бовкун не витримав перевірки й розкусив ампулу ще в Регенсбурзі. Довелося летіти з тими, хто лишився.
— Виходить, вони мали свої завдання, а ви свої?
— Так… Проте волею центрального проводу, а дехто з них знав мене як впливову особу в проводі, я підпорядкував боївку собі. Я сказав, що завдання, які вони отримали від Бандери, виконуватимуть потім, а зараз головне зв'язатися з Лемішом. Я знав, що Леміш на Львівщині, проте встановити з ним зв'язок не вдалося. Тоді я прийняв рішення скористатися з можливостей, які таїла в собі операція з пошуками скарбів Савура.
— Чим керувалися, коли приймали таке рішення?
— Коли б ми знайшли золото, за нами прилетів би американський літак, аби забрати вас до Мюнхена.
— Мене цікавить інше. Чому ви так спішно відмовилися від наміру зв'язатися з Лемішом? Адже самі зараз сказали, що завдання у вас були вельми відповідальні. Чи, може, були ще якісь, відповідальніші, які ви встигли виконати вже в перші дні перебування?
— Бачу, радист і про це вам доповів.
— Ваш радист розповів про все, що знав, але не про нього у нас з вами мова. Я вас слухаю.
— Було завдання, чого там… Я мав передати на Мюнхен дві радіограми… підписані Лемішом…
— Які саме?
— Перша про повноваження представляти інтереси воюючої України перед зацікавленими колами західних держав закордонному представництву УГВР.
— Тобто Лебедю?
— Ну, певне, що так… Другою телеграмою Бандера позбавлявся влади вождя і мав виступати тільки як один із триумвірату, куди, крім нього, входили ще Ребет і Матла.
— Оце вже ближче до правди. Так, давайте розберемося, чи правильно я вас зрозумів. Ваш шеф Лебедь усіма засобами, дозволеними і недозволеними, намагається позбавити Бандеру влади, відсторонити його від американської розвідки, розглядаючи зв'язки з нею, як свою монополію. Так?
— Так… Саме так.
— Вас він послав головне за тим, щоб ви передали радіограму, яка б підтвердила цю монополію? Так?
— Що й казати, так воно думалось…
— Ну, що ж, на сьогодні досить, — майор підвівся. — От тільки стосовно вашої щирості…
— Пане… Пробачте, громадянине слідчий, я намагався… Розповів вам про все, про що питали.
— Саме це мене й не переконує у вашій щирості. На що сподіваєтесь? На диво? Його не буде… Все зараз залежить від вас: або ви доведете, що чесно бажаєте допомогти слідству, або…
— Чим же я можу довести?
— Як керівник референтури зв'язку ви тримали в руках усі канали виходу на підпілля, знали агентуру, яку готують в американських і англійських розвідшколах, знали коли і з яким завданням мають закинути до нас ту чи іншу групу. Завтра ми зустрінемось з вами знову. Раджу все те пригадати.
— Мені важко… Це ж треба…
— Ось вам папір і олівець… Усе, що пригадається, запишіть. Та не забудьте докладно розповісти про Кам'янку-Бузьку і вашу зустріч із Лемішом. Це й буде ваше «добровільне зізнання», на яке, я сподіваюсь, судові органи матимуть підставу зважати, коли розглядатимуть ваше прохання про помилування. Ви мене зрозуміли?
— Зрозумів… громадянине слідчий. Я спробую…
Через кілька днів після зустрічі з Лютценбергом Фурман з'явився на Цеппелінштрасе і попросив аудієнції в Бандери. Однак в секретаріаті йому відповіли, що чоловий провідник саме приймає гостя, а тому з аудієнцією доведеться зачекати. Злий, він зайшов до їдальні, замовив біфштекс по-гамбурзьки і пляшку портвейну, проте в борг йому подавати відмовилися. Фурман зчинив галас, вимагаючи від офіціанта, щоб записали на його рахунок. Той побіг до шефа, і в напівпорожню їдальню вийшов Миськів. Похмурий, набундючений, кинув через губу:
— Тут на бідність не подають. Ви помилились… адресою.