— Я не жебрак, пане Миськів! Просто скінчилися дрібні гроші й я прошу записати на мій рахунок. Раніше це не було проблемою…
— Раніше я був добрий, а віднині… Платіть або шукайте дороги у богадільню. Там вас погодують задарма…
Повернувся й пішов геть, навіть не озирнувся на те, що говорив йому вслід Фурман. «Але й мурло… Спробуй заговорити з таким про отруєння, зразу побіжить до Ленкавського. Ні, нехай уже краще любий пан гаштетман Ліппольц клопочеться про те, як руками Миськіва підсипати Бандері отрути, а він ще має голову на плечах і зробить усе, щоб вислизнути з цієї халепи. Гонитва за власною смертю його ніяк не приваблює…» За чверть години Фурман уже був у «Штефаноклаузе» й цілувався з довгим і худим, мов жердина, Ліппольцом.
— Друзяко, Стефцю, а налий-но нам. Вип'ємо за твоє вдоров'я. Я пригощаю!
— Та що ти, любий. Ти в мене такий рідкий гість, — намагався заперечити хазяїн гаштету. Проте у цей вечір Фурман був добрим і щедрим. Він уже надумав, як відвести од себе смертельну біду, й цілком слушно вважав, що за таку справу можна й випити. Того вечора він напився до нестями. Як потім опинився в своєму ліжку на Фіріхштрасе, хто його привів і коли, не пам'ятає. Десь аж під вечір наступного дня його розштовхав Байда:
— Вставай, поїхали…
— Куди? — запитав, продираючи очі, Фурман.
— Не питай. дурного, куди лежить дорога, — засміявся чорний мов жук, Байда. — Куди мудрий покаже, туди й дорога ляже… Вставай, поїдеш з нами.
— А де твій Трефа?
— Трефи чортма, з'їла корчма! — знову зареготав драбант.
— Ти все віршуєш?
— Не віршую, не віншую, не віщую… Нема, голубе, коли вгору глянути. Як ото ваша боївка розпалася, лишилося дві й через день… Вставай, поголися… Одягни щось пристойніше, бо маємо їхати чи то на якийсь дипломатичний прийом, а чи на якусь конференцію. Пан професор попереджали, щоб того, мали пристойний вигляд. Я чекатиму в машині. Не барися.
Байда вийшов, а Фурман ще кілька хвилин лежав, міркуючи над тим, як усе швидко стає на звичні рейки. Отак воно й далі покотиться, возитиме цього живого мерця і день і ніч, не знаючи втоми, без права на власне життя. Вже стільки років має, а ні жінки, ні діток, ні хати. Ні, перспектива, яку намалював йому гер Лютценберг, таки заманлива. Аж оце тепер відчув, як стомився за ці роки, і не лише фізично, а головне — душею. Вже так наплювали в ту душу, що, здається, наскрізь пропекли тим отруйним харкотинням. У грудях суцільна діра, забита покидьками, неначе урна на людному перехресті. Таке життя вже тисне йому плечі, гне до землі, ще день-два — й зажене в домовину.
Фурман схопився з ліжка і глянув на свій брудний, пожований костюм. «От чорт, а був новий-новісінький». Скинув штани, жбурнув під ліжко. Треба було поголитися, хоч на кілька хвилин стати під душ, бо вчорашня пиятика розламувала голову, пекла всередині, наливала свинцем кожен м'яз. «Почекають… Ще встигнуть з козами на торг. Треба подбати про себе». Згадалося, як мудро надумав вивернутися з-під пана Лютценберга, й на душі трохи ніби розвиднілось. Та й справді, хіба то розумний міг вигадати скористатися в такій справі, як знищення Бандери, послугами його вірного драбанта і саме того, який мав у минулому своїм шефом Теодора Оберлендера. Якщо тупоголовий Лютценберг не візьме до уваги його аргументів, доведеться про ці плани натякнути колишньому шефові, й тоді все буде так, як хоче мудрий Фурман. Оберлендер не такий дурень, щоб поставити під загрозу свою кар'єру в новому уряді через якогось там Бандеру. Вони приберуть цього чиряка, що заважає панові Теодору сісти в крісло міністра, й уже самі подбають, аби на їхню білу манишку не впала й крапля бруду, а тим паче отрути.
Через півгодини Фурман уже під'їздив із Байдою до знайомої аптеки на розі Міллер- і Корнеліусштрасе. Крізь вітрину було видно, як вклоняється Байді огрядна фрау. А колись у цій аптеці їх зустрічала молоденька, білява німочка з на диво синіми очима. Звали її Ютою. Гарно й незвично… Вона впала в око з першого погляду, і він не раз шукав слушної нагоди, щоб поволочитися за нею, та все не випадало. Тепер вона десь зникла, а він, як і раніше, сидить за кермом, возить цих параноїків, що граються в криваву політику. Це не люди, ні, це вже криваві тіні…
Бандера вийшов із дверей аптеки, ведучи попідруч Ріко Ярого. Від безсилої люті у Фурмана перехопило подих. От кому він, не вагаючись, сипонув би отрути. Вчора билися, сьогодні помирилися, а він мало не заплатив за їхні чвари життям.
— День добрий, пане Ярий… — промовив, одкриваючи дверцята. — Ви не впізнаєте мене?
Бандера зиркнув на свого водія з неприхованим роздратуванням: це вже було небаченим зухвальством. Чоловий навіть нахилився до нього, хотів, мабуть, переконатися, чи не п'яний. А Ріко, той байдуже глянув у бік Фурмана бляклими очима, скривив тонкі губи в подобі посмішки і раптом поплескав по плечах.