— Так, так… Пригадую… Відень, Бельведер…
Далі вони вже не звертали на нього жодної уваги. Повсідалися ззаду, ведучи розмову, що почалася між ними, певне, ще там, на горішніх поверхах апартаментів Гарлиги.
— Рушай, — кинув Бандера.
— Куди їдемо? — Фурман навмисне озирнувся, аби ще раз зустрітися очима з паном Ріко. Проте той саме дивився на Бандеру, якому з запалом доводив:
— Не було можливості, Степане… Так воно склалося, що інакше вчинити я не міг…
— Рушай, — не глянувши в бік водія, наказав Бандера.
— Поїхали, — зашипів на Фурмана Байда. — Я дорогу знаю.
А Ріко Ярий усе виправдовувався перед Бандерою:
— Усе воно на місці й чекає свого часу. До того ж тим опікуються вірні люди. Тобі треба гроші? Гроші будуть…
— Мені гроші були потрібні вчора! Коли б я їх мав, то ті Лебеді були б давно обпатрані, а так бач, що коять…
— Роль Ярополка ти явно перебільшуєш. Не звертай уваги.
— Як ти можеш радити мені таке, коли він ріже мене без ножа! Попрали настанови великого збору! Хто такий голова проводу?!
— Та мене питаєш?
— Так, тебе! Коли ти вже став адвокатом Лебедя!
— Та ти, Степане, заспокойся… Я все пам'ятаю. Голова проводу — керівна клітина організації, що має всю повноту влади в кермі українським визвольним рухом. Як керманич і репрезентант визвольних змагань нації — є її вождем! Як я можу про те забути, коли сам писав…
— Писав! А бач, забув, що там далі!
— Ні, пам'ятаю. За свої рішення і всю діяльність відповідає перед богом… і власним сумлінням…
— Так от, опозиція забула про це й вимагає, щоб я звітував не богові, а Лебедю, Ребету, Матлі! Хто вони такі?! Звідки взялися?! Я не бажаю ділити своєї влади з невігласами й самозванцями! Їхній мандат, їхнє хвалене доручення з батьківщини є не що інше, як звичайнісінька фальшивка. Де оригінали? Де те рішення краю? Хто його приймав? Хто підписував? Леміш, який заплямував себе бездіяльністю?! Лісовий, котрий уже рік, як на тому світі?!
— Заспокойся, так недовго й серце надірвати! Вони роблять своє, а ти роби своє. Треба все те, про що ти зараз говориш, передати пресі. Нехай виступлять газети, нехай напишуть, що підписи на мандаті не є правдиві!
— Ох, друже Ріко, коби все те було так просто…
— А що тебе зупиняє?
— Преса, то гостра бритва… Накинуться, почнуть смакувати, й поповзуть чутки, сумніви, чи існує ще, чи діє система ОУН у краї… А чи не зашкодить це нашому рухові більше, ніж оті міжуособні чвари? Це вони ні про що не дбають, їм аби напхати доларами кишені, а про долю організації маю думати я, я один! Ач, що вчинили на Ляймі?! Перелякалися, що ОУН бандерівців прогримить на весь світ. Пронюхали, що за видавництвом «Смолоскип» криється акція возвеличення організації, й наче ті шуліки налетіли. Зруйнували друкарський цех, спалили вже видрукувані книжки… Повбивали ні в чому неповинних людей. Од кулі якогось невігласа загинув Карпо Кислицький… Один із вірних мені людей, старійшина нашого руху. Але ні, так я того не лишу! Вони підсовують мені фальшиві мандати?! Гаразд, я знаю, як з ними далі обійтися! Думають: обдурили Бандеру! А дзуськи!
— Оце заговорив справжній Бандера. Степане, у тебе в руках сила! За тобою еміграція, за тобою старі, перевірені кадри організації! То чи варто зважати на якогось там вискочня Лебедя?
— Не нагадуй мені про нього! — зірвався на крик Бандера. — Коби міг, розірвав би того іуду цими ось руками! Воно, слиняве, у вожді пнеться… Скоро він знатиме, хто такий Степан Бандера й яка в його руках сила…
На задньому сидінні змовкли. З Бандерою таке бувало часто. Викричиться й мовчить годинами. Фурман уже бачив, як задоволено потирає руки гер Лютценберг, слухаючи про ті чвари й розбрід у проводі націоналістів. Під такий настрій можна підкинути йому думку про те, що Бандеру прибрали опозиціонери з крила Лебедя. Коли вони вже посилають боївку на боївку, як те було у випадку з касою і ось тепер, з друкарнею, то чи довго їм самим вчепитись одне одному в горло, або наказати комусь із своїх попихачів підсипати отрути. Про міжусобні бойовища Бандери й Лебедя всім добре відомо. Варто лише пустити поголос, що вони дійшли краю й ухопилися за ножі. В це повірять. Тоді федеральна служба безпеки і постать Оберлендера залишаться в тіні. Це те, чого прагне Лютценберг. От прокляття, вже ні про що інше й думати не можу…