У холі прошелестів сміх. Маленька, опецькувата, черевата постать Бандери поруч з мало не двометровим власним кореспондентом «Нью-Йорк таймс» справляла кумедне враження. Скреготнувши зубами, Бандера повів мову далі ще з більшим притиском.
— Я залишив свої загони, які борються… Звитяжно борються з більшовиками! Залишив на кілька годин, щоб сказати вам, а через ваші газети всьому світові: прийде час, і в усій сфері комуністичного панування спалахне революція, яка зітре з лиця землі більшовицький режим. Чекати цього вже недовго!
Журналісти пожвавішали. Хрипкий голос Бандери, погана німецька мова; що видавала ньому «вихідця з Польщі»… Кореспондент «Нью-Йорк таймс» повернувся до своїх колег і, знизавши плечима, сказав:
— Це він дзвонив мені цілий тиждень по телефону…
В холі вибухнув сміх.
— Ви… Ви смієтесь? — урвав свою промову Бандера. — Чого ви смієтесь?
— Шановний містер… хай нас пробачить, — знову звернувся до промовця американець, — проте нам вельми цікаво було б знати, звідки ви запозичили таку дивовижну інформацію? Крім того, дозвольте поцікавитися, хто ви? Може, розкажете пресі щось цікаве про себе? Де народилися? Де проживаєте? А головне — про ті ваші загони… Ми щось ніяк не второпаємо, кого і де ви залишили на кілька годин?
Ці слова інакше, як знущання, сприйняти не можна було. В очах присутніх журналістів іскрився затаєний сміх.
Страшний, нищівний сміх, якого бояться навіть ті, котрі вже нічого не бояться. До того ж бородатий фоторепортер так, ніби знічев'я, промовив:
— Я зустрічаю його майже щодня на Крайтмайштрасе. Він мій сусіда…
Сказане долетіло до вух Бандери. Він зрозумів: ще хвилина — і його викриють. Він стрепенувся й рішуче підніс догори руку. В голосі забринів шизофренічний шал:
— Закликаю до уваги! Уваги й терпіння! Через десять хвилин я повернусь, і тоді ви про все дізнаєтесь!
Не даючи опам'ятатися представникам преси, Бандера кинувся в прочинені двері. Охоронців витягло за ним, неначе протягом. Журналісти здивовано позирали один на одного, перешіптувалися, з'ясовуючи, хто, де бачив цього опецькуватого череваня з голим, немов коліно, черепом.
Знову принесли вино. Однак ніхто вже не звернув на нього уваги. Всі чекали появи Бандери, але марно. Коли знадвору долинув гуркіт мотора однієї, а потім і другої машини, бородатий фоторепортер визирнув у вікно й клацнув своїм апаратом.
— Фініта ля коммедіа! — вигукнув, оглядаючись на колег.
— Це не комедія, це фарс…
— За такі діла в добрі, старі часи били по пиці, — зауважив, прямуючи до виходу, власний кореспондент.
— І все-таки, панове, ми з уловом. Про це теж можна написати, — мовив представник вечірньої газети. — Кілька рядків для скандальної хроніки…
Частина друга
******
ГНІВ і БІЛЬ
Розділ перший
ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ
У місті буяла весна. Пломеніли на газонах тюльпани. Над ними вздовж вулиць вишикувались прикрашені білими свічками київські каштани. Була ранкова година. З Хрещатика вони піднялися до пам'ятника князю Володимиру, а потім ще вище. Андрій зупипився біля альтанки. Внизу лежав ще сонний Поділ. Під кручами, оповитий туманом, велично, котив свої води могутній Дніпро.
— Гарно як! — звернувся до супутника Андрій. — Безмежно і вільно… Злетіти хочеться…
— Одразу видно, що вперше в Києві, — посміхнувся лейтенант Бойко.
— Вперше… До війни ще, як малим був, батько обіцяв показати столицю, а потім… — Він надовго змовк, задивившись на те, як міняють колір задніпрянські далі.
Скільки міст довелося бачити, а жодне не викликало такого хвилювання. І в Мюнхені, і в Ханої, і в Парижі — всюди серце було по вінця виповнене тугою за рідним краєм. Батьківщина завжди зринала в пам'яті, як та заповітна дорога під яворами, що вела до рідного дому. Тепер він уже знав, що віднині цей величний обшир Дніпра, цей весняний, заквітчаний Київ назавжди залишаться в його серці як зримий образ Батьківщини, позбавити якої його намагалися стільки років.
— Андрію Максимовичу, пора. Через п'ятнадцять хвилин на нас з вами чекає заступник міністра, — нагадав лейтенант.
— Уже йдемо… — сказав Андрій, важко розлучаючись з видіннями минулого, що саме зринули в його пам'яті. Дахау, Ебензе, Топліц і Мюнхен, Ханой і Укон-Лу, Париж і Мо, знову Мюнхен, і знову Зальцкаммергут… Усе те було тепер за пругом його життя, і тільки люди, з якими звела і здружила доля, — завжди поруч. Вони навік увійшли в його єство, стали часткою його самого. Кубанець Яровий, баварець Тегарт, француз Дервіль, полтавець Микола Добривечір і киянин Федір Крайніченко — відніми їх від нього, і залишиться отой нетямущий наївний хлопчина з ешелону білих рабів, що ще й зараз стукотить колесами по рейках його пам'яті. То вже, певне, так ведеться в житті людському, що вороги гартують нашу волю, а друзі збагачують душу.