— Що ви пропонуєте?
— Треба подумати…
— Давайте думати разом. Для того я вас і запросив. Часу в нас, вважайте, нема. Завтра останній контрольний вихід в ефір. Якщо Максим не вийде на зв'язок, у Мюнхені матимуть усі підстави думати, що група Тура перестала існувати. Потім зав'язати гру буде важко.
У кабінеті запала мовчанка. Першим її порушив лейтенант Бойко.
— Дозвольте, товаришу генерал?
— Говоріть, лейтенанте.
— Я оце подумав, а чи не варто нам розпустити чутки, що Тур і його радист Максим уникли арешту і після невдачі на Дідовій Буді подалися за Сонне озеро і там десь залягли в криївці, чекаючи, поки не вщухне колотнеча. Це могло б дати якийсь час для радіогри.
— А як ви думаєте, товаришу Гаркуша? — по паузі запитав генерал.
Андрій був схвильований до краю. Його називали товаришем, з ним радились, як краще провести операцію, а ще зовсім недавно всілякі Рябчуки нашіптували йому про недовіру до тих, хто повертається із Заходу. Йому повірили зразу, як побачили, що веде зв'язаного емісара, як довідались, що він дзвонив до райвідділу про вихід Тура на хутір. Першим повірив у його щирість цей білявий, синьоокий Василь Бойко. Це він запропонував начальству не арештовувати, а поселити радиста на приватній квартирі. Кілька днів і ночей просидів з ним, допомагаючи писати звіт про його «ходіння по муках». Вони були однолітками, але як по-різному повелася з ними доля. Василь ставився до нього, як справжній товариш. От і зараз очі Бойка світяться доброзичливістю, ніби промовляють: не бійся, говори, що думаєш, тут тебе зрозуміють.
— Не знаю, товаришу генерал, чи знадобиться вам те, що я скажу, — мовив Андрій, — але мені здається, що треба було б не лише розпустити чутки, а й послати до отця Феоктиста когось від Тура. Так, мовляв, і так, напоролись на спротив, і Орест перестріляв половину боївки. Орест мертвий, Христина в лікарні, хто розкаже, як воно наспразді було? Отець Феоктист мав купити нові батареї і деталі до моєї рації. Коли з попа вимагатимуть саме ті деталі, які я записав у блокнот провідника, то вже буде, як пароль, і піп повірить, що Тур живий і на свободі. Я вже казав, що у попа є донька Стефа. Мені здається, у неї з Туром… Бо як піп до церкви, так наш провідник до Стефи на всеношну…
Генерал Семеняка дістав цигарку і посунув пачку «Казбеку» до Андрія.
— Пригощайтесь…
— Дякую, не курю…
Обличчя у генерала зовсім не генеральське. Щось було в ньому простого, селянського, і водночас мудрого. Очима він дуже нагадував Андрієві батька. Сірі, добрі, вони глибоко сиділи під кошлатими бровами.
— Дуже цікава думка, — затягуючись димом і випускаючи його через широкі ніздрі, мовив генерал. — Андрію Максимовичу, а як ви подивитесь на те, коли ми попросимо вас сходити до попа?
Андрій мовчав. Мовчанка затягувалась.
— …Я піду, — твердо сказав Андрій. — Треба лише ту дівчину, котра в сільраді при телефоні сиділа, якось попередити… Адже я при ній дзвонив.
— Вона мовчатиме… — Генерал замислився, здавалось, дивився на свої руки, що лежали на столі, проте думка працювала напружено.
— Видно, не обійтись нам візитом до отця Феоктиста… — Підвів на Андрія очі генерал. Справа, Андрію Максимовичу, розгортається так, що відкриває нам шлях далі, до самого Леміша. Адже вас збиралися перевіряти, а потім вести до нього.
— Саме так, — відповів Андрій.
— Зрозумійте мене правильно, ви можете не погодитись… Це ваше право, і ми, повірте, зрозуміємо вас. Проте ви єдиний, хто може пройти таємними стежками у саме лігво…
Андрій відповів не зразу. Страху не відчував. Просто думка про повернення перекреслювала в його свідомості ту радість, яку щойно відчув, коли стояв на Володимирській гірці.
— Подумайте… Ми не силуємо вас, це прохання…
— Я розумію… Для мене, скажу відверто, важкою є сама думка про підпілля. Схрони, бункери, темрява… Швидко, дуже швидко я почав звикати до світла й волі. Та, якщо потрібно, я повернусь туди і зроблю все. Все, що треба.
— Іншої відповіді ми од вас не чекали, Андрію Максимомичу, — Семеняка пригасив у попільниці тільки-но запалену цигарку. Андрій помітив, як нелегко йому було вести з ним цю розмову. — Ви заслужили на відпочинок, і коли б не обставини…
— Я все розумію, товаришу генерал, — сказав Андрій і раптом посміхнувся: — Треба ж колись перевірити, чи так мене вчили у розвідшколі американські інструктори.
— У підпілля підете не один… Лейтенант Бойко, якого віднині називатимемо Лемком, і Ліщина, тобто старший лейтенант Ліщинський, — обидва мають певний досвід і, думаю, впораються з роллю бойовиків. Емісар Тур вчора звернувся до керівництва органів державної безпеки з проханням надати йому можливість спокутувати свої гріхи. Проте у нас нема цілковитої певності, що цей чоловік роззброївся. Нам уже зараз відомо більше, ніж він одкривав. Приміром, говорить, що ходив до 135-го, а наші люди бачили його аж у Кам'янці-Бузькій. Що він робив там, до кого ходив?