Юта поглянула на Хорста. Він посміхався, проте вона зразу зрозуміла: він не схвалює її пропозиції оселитися разом. Уже коли сіли в машину, Юта сказала:
— Отак ти завжди… Спочатку ніби запросиш, а потім… Ти ставиш мене у незручне становище.
— Вибач, я подумав, що ці двоє можуть бути до нас приставлені.
— Ким? — здивувалася вона.
— Хоча б Гуго…
— Поки що Гуго не має влади в Сі—ай-сі.
— Зате там має владу Керк, а вони, як я останнім часом помічаю, — нерозлийвода.
— Але Керк ще не вміє читати думок на відстані, мій любий. А чи, може, ти, перш ніж їхати сюди з Франкфурта, подзвонив йому і доповів, що збираєшся у весільну подорож саме до Монако? Коли так, то він, звичайно, міг вислати сюди своїх співробітників…
Хорст розсміявся і, нахилившись, поцілував Юту.
— Ти, виявляється, вмієш логічно мислити, але не завважила однієї деталі. Наші охоронці… Чи не від них він довідався, що ми сіли на експрес Париж — Монте-Карло?
— Ти маєш радію. В експресі їх уже не було…
«Іспано-сюїза» рушила першою. Хорст вивів свого «кадилака» слідом, але Патриція, котра сиділа за кермом, пригальмувала біля бровки і пропустила їх уперед. Дорога зав'юнилась і різко почала спадати вниз. Обабіч неї замиготіли щити з рекламою чергових фестивалів цирку, балету, тенісних турнірів і автомобільних перегонів. Поміж дерев голубіло море.
Щастя сонячним зайчиком стрибало з вітрового скла в широко розплющені очі Юти. Вона поглянула на коханого.
— Про що ти думаєш, Хорсті?
— О-о… — він махнув рукою, але раптом кинув на неї уважний погляд і запитав: — Тобі цікаво?
— Аякже. Мені б хотілося знати про тебе все, мислити і дихати, як ти… Чи, може, я хочу неможливого?
— Гадаю, таке справді неможливе. Проте бажання твоє святе. А я, оскільки єсьм грішний, думаю зараз про себе. Так, так, не дивуйся… Я егоїст і, як тепер розумію, був ним усе своє життя. В юності прагнув щастя тільки собі… Потім, коли у моє життя ввійшла Гізела, я не дбав про неї. Для мене було важливо зберегти життя, вирватися з тенет, які на мене розставило гестапо… Раніше мені хотілося заховатись у тиху заводь, тікати від людей геть, тепер усе частіше ловлю себе на тому, що прагну спілкування, контактів, діяльності. Тішусь надією, що мої зусилля прислужаться благородній справі відродження Німеччини. Бачиш, які високі думки приходять до мене, коли я поряд з тобою.
— Зі мною?! — Очі її розплющилися ще ширше. В них повільно оберталося синє-синє море. — Ти диво, Хорсті! Ти єдина моя надія в цьому житті! Боже, як я могла жити без тебе стільки років?!
Проскочивши під віадуком, вони опинилися на набережній Ла-Кондамін. Юта озирнулася: блакитної «іспано-сюїзи» не було.
— Вони, певне, навмисне відстали, — сказала вона Хорстові.
— Хто?
— Наші знайомі…
— Байдуже… Поглянь, скільки яхт на приколі. — Він лагідно торкнувся пальцями вільної руки її прозорих кучериків на шиї. — Хочеш мати таку?
Тим часом «кадилак» уже в'їздив на видовбану в суцільному граніті підземну автостоянку. Неподалік ліфта виявилось вільне місце, і «кадилак» протиснувся на окреслений білою фарбою майданчик. Немов з-під землі виріс служитель, прочинив дверцята перед Ютою.
— Прошу, шановні гості… — звернувся французькою мовою, але побачивши, що його не дуже розуміють, перейшов на німецьку: — Бітте… Стоянка платна. П'ять франків на добу. Фірма гарантує охорону і ремонт машини. За хвилину ліфт підніме вас до готелів Старого міста.
— Візьміть п'ятдесят франків, — сказав Хорст, виймаючи гроші.
— Данке… Не забудьте сповістити ваш телефон у готелі. При потребі я подам вашу машину до під'їзду.
Старе місто справило на Юту приємне враження. Воно чимось нагадувало Мюнхен, який вона любила з дитинства і з якого вперше оце так далеко виїхала. Тут було таке ж еклектично барокко, таке ж сіре нагромадження кам'яних будинків, що затискало вулиці.
У готелі на них чекала несподіванка. Варто було Хорстові назвати себе, як йому подали телеграму від Гуго: «Негайно подзвони невідкладній справі!»
— Хай йому біс, і тут знайшов! — вилаявся Хорст. Юта засмутилася.
— Ходімо звідси. — Він кинув на стойку бланк телеграми. — Ми нічого не бачили, нічого не знаємо і нікуди не будемо дзвонити.
Проте і в сусідньому готелі, куди вони зайшли, їм подали бланк з тим самим текстом.
Спустившись на стоянку, вони сіли у свій «кадилак» і поїхали шукати глухий пансіонат, куди б не дійшла телеграма від Гуго фон Глевіца. Скоро на околиці їм трапився затишний будиночок. Заїхали в прочинені ворота, і Хорст натис на гальма. Вони перезирнулись і розреготалися. У дворі стояла блакитна «іспано-сюїза», а з вікна другого поверху махала рукою Патриція. Поки виходили з машини, назустріч вибіг хазяїн, гладкий і лисий італієць. Розсипаючи компліменти сеньйориті й сеньйорові, охаючи й поцмокуючи язиком з приводу елегантного новенького «кадилака», він подав їм бланк з телеграмою від Гуго. Вони сміялися до сліз…