— Он воно як… — вона хотіла щось дошкульне сказати своєму Тедді, бо в глибині душі вважала його не таким джентльменом, вигляд якого він зараз мав, проте, поки добирала слова, прочинилися двері й увійшла Юта. Жодної прикраси ні в ушах, ні на шиї. Проста, блакитного шовку сукня не приховувала, а навпаки, підкреслювала звабливі форми її молодого тіла. Здавалося, вся вона промінилася. Блакитні очі відбивали золотинки вогню, що палав у каміні, припухлі, зволожені губи, посмішка — все говорило про її молодість і красу. Цієї миті Патриція ненавиділа її, проте посміхалась і приязно запрошувала до столу.
— Барон просить вибачити його, — сказала Юта. — Він зараз закінчить свої переговори з Мюнхеном і буде з нами. А поки що давайте вип'ємо вина. Хазяїн вже дуже розхвалює своє кянті-класіко.
— О, грація, сеньйора… — Джосімо Бенедетті виник, неначе з-під землі, і власноручно наповнив келихи…
Тим часом у кабіпеті хазяїна Хорст викликав Гуго. Мюнхен щось довго не давали, а коли зрештою з'єднали і Гуго зрозумів, хто на проводі, почав так кричати, що треба було відхиляти від вуха трубку.
— Що це за жарти?! Ти серйозна людина чи хлопчисько?! Чому не подзвонив із Франкфурта?! Чому я повинен розшукувати тебе через поліцію?! В той час, коли тут усі штурмують наш офіс, ти зникаєш невідомо куди?! Містом уже повзуть чутки, що ти просто втік! Що наша фірма — афера, фікція, нонсенс! Тут такий ажіотаж! Всі хочуть бачити тебе! Говорити тільки з тобою!
— А чому не з тобою, адже ти директор-розпорядник фірми?
— Тому що ти і твої гроші — гарантія успіху!
— То чого їм ще треба?!
— Штюпнагель вимагає негайно створити раду акціонерного товариства «Штучні алмази Баварії». Герцог Ернст Август тягне ковдру на себе, але гроші в справу вкладати боїться. Доктор Вагнер ставить питання так, що твої капітали повинні бути гарантією… Та що я тобі розказую. Приїжджай негайно і говори з ними сам! Коли на тебе чекати?
— Не знаю…
— Чи ти при розумі, Хорсті?! Що це за відповідь?!
— Я беру шлюб…
— Ні, ти таки невиліковний ідіот! З ким? З Ютою?!
— Так…
— Але ж ти одружений!
— Я розриваю шлюб з Гізелою…
— Ти про все подумав?
— Так… Подумав… Зрозумій, я ніколи не любив твою сестру. То була помилка, і чим швидше вона буде виправлена, тим краще буде і для Гізели, і для мене. Вона повинна мати час, щоб влаштувати своє особисте життя, а я — своє…
Гуго зрозумів, що справа серйозна, замовк і тільки натужно сопів у трубку. Потім уже зовсім іншим голосом промовив:
— Роби як знаєш… Що я, зрештою, можу? Мабуть, тільки поздоровити вас з Ютою. Будьте щасливі, коли вам уже так хочеться.
— Спасибі, Гуго. Я знав: ти нас зрозумієш.
— Що з того… Хіба Гізхен стане щасливішою від того, що я вас не зрозумію? Як братові мені шкода її, але, я думаю, ти її не обділиш…
— Можеш бути певним, що я зроблю все як слід.
— Ну, то й досить про це! Ніякий шлюб не повинен перетинати дорогу справам. Я підготую папери про створення акціонерного товариства, про його Спостережну раду і все пришлю тобі на підпис. Ти не проти того, щоб до ради увійшли великий герцог, Штюпнагель, Вагнер, Керк, ти і я? Воно виглядатиме солідно: Ернст Август як візитна картка старої аристократії; Штюпнагель як бос активного крила ХДС, Вагнер як гарантія того, що в нашій справі все без обману. Його репутація державного експерта…
— А Керк? Навіщо він у Спостережній раді?
— Перше, представник американської адміністрації, друге, — в його руках практична влада…
— Я чув, він збирається у відставку.
— Тим краще для нас. Почне по-справжньому займатися справами фірми. Нам не слід забувати про його контакти з корпорацією Стінесів. Ти недооцінюєш його, Хорсті… Він уже зробив для фірми більше, аніж усі оті герцоги і Штюпнагелі.
— Гаразд, згоден. Папери надсилай швидше, бо, я думаю, за кілька днів ми відпливемо звідси.
— Куди?!
— На Хальмадеру-Грос.
— Кораблем чи літаком?
— Ні, ми попливемо на яхті…
— Ти купив яхту?
— Ще ні, але хочу зробити такий подарунок моїй нареченій…
Гуго замовк, певно, над чимось розмірковуючи, але, зрештою, сказав глухим голосом:
— Гроші твої… Купуй, мені до того діла нема. Папери на підпис привезе Грумкасель. Через три дні він буде в Монако, де йому вас шукати?
— Пансіонат Джосімо Бенедетті…
— Бенедетті? — здивувався Гуго. — Це що, знову якась містифікація? Якщо мені не зраджує пам'ять, цим прізвищем ти назвався, коли в сорок четвертому втік туди з Мюнхена? Ти що, знову морочиш мені голову?