— Ніяких містифікацій, усе правда. Ми зупинилися в пансіонаті Джосімо Бенедетті на Ла-Кондамін, вулиця Порг-Нев, сімнадцять… А тоді, в сорок четвертому… Певне, я скористався з його прізвища тому, що прочитав вивіску на фронтоні готелю, але ім'я у мене було інше — Доменіко. Ну, на все добре… Не сердься, як буде час, дам і тобі змогу відпочити від трудів праведних, а зараз пробач…
— Бувай…
Голос Гуго урвався, і Хорст поволі поклав трубку на важілець телефонного апарата. Треба було йти до вечері, проте він не поспішав. Щось у словах Гуго, в його інтонації прозвучало для нього, немов сигнал тривоги, але що це могло бути? Присів на край столу, замислився.
Прикидав і так і сяк — ні, не виходило. Не було причин Гуго фон Глевіцу стріляти йому в потилицю. Зараз вони впарі, ніздря до ніздрі, тягли нагору воза, інтереси їхні збігалися — і один без одного вони важили значно менше. Здається, Гуго це добре усвідомлює. Зараз між ними могла стояти лише Гізела, але ж Гуго знає, що цей шлюб фактично не існує. Кожен з них — і він, і Гізела живуть окремим життям, нічого спільного між ними давно немає. Давно вляглися пристрасті, ревнощі, докори… А час іде, і хай непомітно, проте обоє старіють… До його нового шлюбу з Ютою Гуго поставився ніби з розумінням, навіть привітав. А це було головне в даній ситуації. Звичайно, Гуго не в змозі силувати його жити із своєю сестрою, але розрив шлюбу з нею міг викликати й іншу реакцію, що могло підсипати піску в шестірню фірми, а працювати з людиною, яка тебе ненавидить… А за віщо Гуго фон Глевіц має тебе любити? Бодай поважати? Ти для нього завжди був племінником батькової коханки… Але ж Юта теж не стороння для нього, нехай позашлюбна, а все ж сестра… То що, власне, міняється від того, з якою із сестер він буде у шлюбі? Здавалося б, жодної різниці, принаймні для Гуго, проте різниця є, і значна. Шлюб з Гізелою дає Гуго офіційне право на спадщину, а коли він одружиться з Ютою, таке право буде втрачено назавжди. Знову ці гроші! Кляті гроші! Сьогодні Гізела — єдина спадкоємниця всіх його капіталів, а так — лише тієї частки, яку він покладе їй за згоду розірвати шлюб. Тут, звичайно, є різниця, але, певно, Гуго розуміє, що виходу в них з Гізелою немає, та й те, що в перспективі має принести фірма «ХАМАГ», компенсує втрати. Цікаво було б знати, про що зараз думає на тім кінці телефонного проводу Гуго фон Глевіц? Але як про те довідаєшся? Мабуть, тільки час дасть відповідь на всі ці дошкульні запитання.
Кажуть, у справах комерції, як у шахах: той перемагає, хто здатен передбачити і знешкодити наступний хід противника. Цією премудрістю або, як дехто вважає, талантом Хорст не володів. Та й чи міг він мати Гуго за свого ворога? Підстав для того поки що не було. Навпаки, все, що Гуго зараз робив, за що змагався в справах фірми, робилося ним такою ж мірою для себе, як і для нього, Хорста Торнау. Звісно, Гуго ніколи не був благодійником, він задарма й пальцем не поворухне, та не можна скидати з рахунку ту обставину, що через рік-другий Гуго фон Глевіц — мільйонер, і заради цього вилізе з шкури геть, а поставить справу.
А коли найгірше? Коли припустити, що Гуго поклав собі вже зараз, на цьому першому етапі, усунути Хорста й посісти місце не якогось там розпорядника, а хазяїна фірми, а згодом — і корпорації «Штучні алмази Баварії»? Чи можливо це? Ні! Він сам про це сказав: нема грошей — і ніхто не бажає з ним рахуватися. Гарантія успіху — я і мої капітали. Знамено фірми — барон Хорст фон Торнау, за спиною якого стоять Стінеси і Рокфеллери…
Міркуючи так, Хорст заспокоївся і пішов вечеряти. В холі його зустріли з піднятими келихами.
— Чарівні сеньйорити і шановні сеньйори! Дозвольте мені привітати вас у моєму скромному домі й побажати гарного відпочинку! Нехай зорі будуть чисті, а море ласкаве! Нехай кохання не полишає ваші молоді серця! — Бенедетті підніс свій келих.
— Я п'ю за ваше щастя!
Він випив, церемонно розкланявся і, задкуючи, зник за дверима. Дами ледве стримували сміх.
Юта зразу помітила зміну настрою в Хорста і, коли сідали до столу, запитала:
— Ти не в гуморі, любий?
— Ні, Юті, ні… Просто я зголоднів, як вовк, а коли я голодний, у мене завжди псується настрій.
— Любий бароне, до ваших послуг щедрі дари італійської кухні — землі й моря! — Сеньйор Бенедетті ніс у руках таріль з велетенським омаром.
— Яке диво! — вигукнула Патриція. — Таку красу й їсти гріх…
— У нас усе можна, сеньйорито… Всі гріхи, всі заборони треба лишати за перевалом, — говорив хазяїн, розкладаючи кожному шматки з тареля. — Коли вже сам папа благословив наші картярські доми і не вважає за гріх мати прибуток з рулетки, то про що можна говорити. В нас, у Монако, — рай, де під кожним кущем причаїлись безгрішні душі…