— Я позичу йому… під проценти!
— Це не врятує нас, навпаки, тільки змусить його шукати можливостей розправитися з нами якомога швидше!
— Не розумію…
— Ти заспокойся, любий, і зваж, коли не буде ні тебе, ні мене, для Гуго все влаштується само собою. Йому не доведеться позичати в тебе грошей, він візьме їх у Гізели… Візьме, як узяв той алмаз, що нині зветься «Ерхард Великий». Вони у змові, Хорсті! У змові проти нас…
— Ти маєш на увазі Гізелу й Гуго?
— І Керка теж…
— У такому разі ми не можемо залишатися тут жодної хвилини! Я повинен бути у Мюнхені! Повинен тримати справи фірми в своїх руках, інакше вони справді зроблять усе, щоб нас позбутися! Одягайся, Ют. Ми виїжджаємо!
Вони поспіхом одяглися і вийшли в хол до сніданку. Тут сеньйор Венедетті подав Хорстові телеграму від Гуго.
«Дорогі мої, вітаю заручинами! Бажаю довгих літ щастя! Сьогодні терміново вилітаю до Парижа, а звідти до Нью-Йорка. Фірму запрошено на ювілейну (сто років) сесію «Хемікал корпорейшн», де маю поінформувати про діяльність «ХАМАГ». Нас визнали. Ура! Обіймаю.
Гуго фон Глевіц».
Вони сіли до столу й довго мовчали, не торкаючись сніданку. Потім Хорст підвів очі й зустрівся поглядом з Ютою. У синіх її очах за сльозами туманились смуток і біль.
— Не сумуй… Нічого ще не втрачено… У Мюнхені ми відсвяткуємо наші заручини як годиться. А зараз давай вип'ємо трохи вина і привітаємо одне одного. Що вдієш, коли так уже, певне, написано нам на роду. Звичайне людське щастя не для нас. Вітаю тебе, моя кохана Ют… — Він простягнув через стіл свій келих і торкнувся кришталевою гранню її келиха. Мелодійний дзвін зринув і згас.
— Ну, що ти, Ют? Хіба хто плаче на заручинах?
Розділ третій
АЛЬПІЙСЬКИЙ ТРОФЕЙ
Того дня Федір і Патриція поверталися з моря пізно. До обіду ще сподівалися, що Юта і Хорст, як завжди, прийдуть на пляж, на облюбоване місце, а по обіді вже й чекати перестали. Пат висловила припущення: мільйонери, мабуть, подалися купувати яхту. Про купівлю яхти розмова між ними точилася щодня. В тому, як Патриція говорила про бажання молодого барона зробити подарунок своїй чарівній обраниці, звучала неприязнь і ще щось глибоко приховане. Проте Федір не надавав значення її словам, бо бачив у тому звичайну жіночу заздрість.
Коли піднялися сходами з пляжу на набережну Ла-Кондамін, сонце вже геть скотилося до обрію. Сіли на лаву, повзувалися і рушили далі. Ажурний місток перевів їх через бурхливий, запінений Гомат, і, розморені, з приємною втомою у м'язах, вони вийшли на звивисту Порт-Нев. До пансіонату Бенедетті лишалося кількасот метрів, проте Патриція чомусь зволікала, ніби не хотіла туди йти. Вона запропонувала посидіти кілька хвилин у сквері. У неї гули ноги: так принаймні вона пояснила своє бажання знову сісти на лаву.
Федір не опирався, поспішати було нікуди. Купив у кіоску свіжу «Ніс-Матен». Федір щодня купував цю єдину в Монте-Карло газету, аби вдосконалюватись у французькій мові. Відтоді як у нього з'явилася надія стати корисним своїй Батьківщині, він методично готував себе до праці професійного розвідника, а знання мов, на його переконання, у цій справі важило немало.
Розгорнув газету і побачив фото хлопчика років десяти, який нагадав йому сина. Зовні вони навряд чи були схожі, проте щось кольнуло в серце, з глибини душі піднялася хвиля гіркого смутку. Він зловив себе на думці, що все рідше згадуються йому домівка, дружина, сни. «Невже розлука і вся оця чужинницька атмосфера здатні стерти з пам'яті найдорожче?..» Зітхнув важко. «Бач, як воно склалося — син без батька росте. Росте! Вже, мабуть, виріс… В сорок першому йому було два з половиною роки. Скільки ж це йому? Мабуть, уже скоро і школу закінчить… Який він зараз, його синьоокий Павлусь? Малим був на матір схожий — кажуть, на щастя. Проте яке то щастя: рости без батька? Він того «щастя» і сам зазнав досхочу… Замолоду мріялось про справедливість, вірилось у те, що народжений для любові і щастя… Де воно те щастя? А любов? Вона єдина тримає на цім світі. Свята любов до рідної землі! Вона безмежна, та любов! У ній живуть батько з матір'ю, дружина, син і рідне місто з його дніпровими кручами, тополями, каштанами, віковою історією й очищаючою душу животворною піснею, реаліями революційної і повсякденної боротьби народу за краще майбутнє… У тій боротьбі багато людей поклали своє життя в підмурок величного храму свободи. Але, мабуть, це природно: ті, хто в атаці йдуть попереду, гинуть першими, проте саме вони забезпечують перемогу. Так загинув батько… Ніякого іншого кінця не прошу в долі, аби лише сподобила й мене впасти у праведному бою…