— Ось тут, в «Поліцейській хроніці». Бачиш? Хорст Торнау і…
Федір переглянув повідомлення і підвів на Патрицію очі.
— Тут сказано…
— Що?! — ледве не скрикнула Пат.
— Що вони загинули… Але я не певен… Ходімо до кіоскера — він добре володіє французькою.
Патриція вхопила газету й кинулася до кіоска. Старий єврей повагом почепив на ніс окуляри і, дочекавшись, поки підійшов Федір, почав читати:
— Сьогодні, о чотирнадцятій годині п'ятнадцять хвилин за середньоєвропейським часом… — кіоскер підвів очі і поглянув на Федора поверх окулярів. — Чуєте, за середньоєвропейським часом. У нас, в Одесі, теж середньоєвропейський час…
— Читайте, що там далі, — скипіла Патриція.
— А далі тут сумне, — він поглянув на Патрицію і зітхнув. — …На перевалі «Альпійський трофей» загинули… мюнхенський комерсант барон Хорст фон Торнау і його секретарка Юта Дайн…
— Боже, невже, це правда! — скрикнула Пат.
— Прошу, читайте далі… — попросив старого Федір.
— Читаю далі… Як повідомив шеф поліції Монако нашому спеціальному кореспондентові, машина марки «кадилак», якою поверталися з відпочинку барон і його секретарка, підірвалася на міні. Міна була магнітною. Її приліпили до днища під сидінням водія. Мотиви цього зловмисного вбивства з'ясовуються. Справу розслідує інспектор Панар… Все. Більше ні слова.
— А про «фольксваген» там не згадується?… — вихопилось у Патриції.
— Ні, як бога кохам, ласкава пані. — Кіоскер поглянув на Федора. — Я сам з Одеси, проте довго жив у Лодзі…
Патриція не слухала старого, схопила Федора за руку і потягла від кіоска геть.
— Ти що-небудь розумієш?!
— А що, власне, я повинен розуміти?
— Ходімо швидше! Нам треба негайно забиратися звідси… Негайно! Поки наші імена не потрапили до рубрики «Поліцейська хроніка»!
— Ти вважаєш, нам теж щось загрожує?
— Я не маю найменшого бажання опинитися серед свідків…
— Але чому?
— Свідків знищують! Ходімо збирати речі, поки поліція нe вийшла на пансіонат сеньйора Бенедетті…
Патриція й сама не розуміла, як могло статися так, що міна, яку вона приліпила до днища «фольксвагена», підірвала «кадилак». Хто? Коли? Адже ніхто того не міг бачити. Кур'єра з Мюнхена на подвір'ї вже не було, а Тед ще спав. Та й взагалі у той час на подвір'ї пансіонату не було жодної живої душі. Поки цих запитань не почала ставити поліція, — треба тікати!
Проте в пансіонаті на них уже чекали. Тільки-но вони ввійшли до холу, назустріч їм підвелися агенти поліції.
— Прошу, панове, пройдіть до кабінету, — сказав один в них, показуючи на двері. Коли ввійшли, іспектор Панар закидав Крайніченка запитаннями. Це був чоловік з суворим лицем і гострими очима, що визирали з-за товстих окулярів.
— Це ваша машина у дворі?
— Так, — відповіла за Федора Пат.
— Ви знали про від'їзд барона?
— Ні.
— Хто паркувався сьогодні вранці поруч з «кадилаком» і вашою «іспано-сюїзою»?
— Не знаю… Ми нікого не бачили.
— Даруйте, сеньйор інспектор, але вони справді не могли бачити, — втрутився хазяїн пансіонату. — Я готую їм сніданок, обід і вечерю. Сьогодні вони поснідали удосвіта і пішли, а барон вийшов до того німця десь, може, через годину. Він дуже обурювався, розмовляючи тут, у кабінеті, з тим німцем. Навіть кричав. Я порався на кухні, та все одно чув… Той привіз, як я зрозумів, баронові на підпис якісь важливі документи, але барон Торнау не підписав їх і почав викликати з Мюнхена якогось Гуго фон Глевіца… Телефон не відповідав, і барон дуже нервував… А той німець вийшов у двір, поклав до машини свій портфель. Машина була у нього марки «фольксваген», але номер, пробачте, я не запам'ятав. Стара модель… Він хотів було поїхати зразу, але передумав, зачинив машину і пішов з двору. Коли повернувся і коли поїхав, я не бачив, але моя економка…
— Покличте її сюди, — наказав інспектор.
— Ми можемо бути вільні? — спитала Патриція.
— О, ні. До вас у мене запитань багато…
— Гадаю, обійдемось без них, — Патриція дістала своє посвідчення і рішуче простягла інспекторові. Той покрутив його в руках, підняв окуляри, і його маленькі гострі очі просто таки вп'ялися у фото. Потім здивовано поглянув на Патрицію і, повертаючи документ, спитав:
— А цей пан?
— Це мій чоловік. Він теж…
— Ну, що ж, шановні колеги, бачу, ви справді нічого не можете… знати… не можете додати до справи, яку ми розслідуємо. Співчуваю, що трохи зіпсовано вам відпочинок… Одне запитання. Сеньйор Джосімо сказав нам, що ви ніби були у дружніх стосунках з потерпілими. Ви знали їх раніше?