— Ні. Ми познайомились кілька днів тому на перевалі, біля пам'ятника «Альпійський трофей». Вони були контактними людьми, і ваше знайомство швидко переросло у приятельські стосунки людей, які, хочуть вони того чи ні, змушені спілкуватися.
— Курортне знайомство, не більше, — констатував інспектор.
— Саме так… — підтвердила Патриція.
Федір слухав і нічого не розумів. Навіщо їй ця брехня, коли вона знає про потерпілих значно більше? Проте втручатися в гру, яку розпочала Пат, вважав за недоцільне, бо поки що не бачив у тій її брехні великого гріха. А Патриція тим часом вела далі:
— З розмов ми теж небагато довідались. Барон Хорст фон Торнау є нібито генеральним директором фірми «ХАМАГ», яка виробляє штучні алмази. Юта Дайн його наречена. Барон збирався розірвати шлюб з законною дружиною Гізелою фон Глевіц і одружитися з Ютою.
— Глевіц… Глевіц… — заметушився сеньйор Бенедетті. — Вранці перед сніданком принесли для барона телеграму від Глевіца. Це точно!
— Дякую за вичерпну інформацію, — іспектор по-дружньому посміхнувся до Патриції. — Не насмілююся більше затримувати.
— Щасливого розслідування, інспекторе. — Патриція по дарувала Панару чарівну посмішку. Федір кивнув, і вони вийшли.
У кімнаті Патриція зразу кинулася до валіз. Поки збирали речі, Федір ніяк не міг позбутися дивного відчуття своєї причетності до загибелі Хорста і Юти. Йому пригадалось, як вранці, прокинувшись, він не знайшов Патриції в ліжку. Заходився голитися, зайшов до ванної кімнати і крізь вузеньке, неначе бійниця, вікно, що виходило в двір готелю, побачив її поруч з Грумкаселем. Про щось розмовляючи, вони прямували до «фольксвагена», припаркованого біля «іспано-сюїзи» і «кадилака». Якогось значення цій зустрічі не надав ні тоді, ані навіть після того, як побачив, що посланець з Мюнхена (це тепер довідався, хто він, і почув його прізвище) передав Патриції якусь яскраву коробку, обв'язану блакитною стрічкою. Так пакували дорогі цукерки. Майнула думка про чергові залицяння до Патриції й тут же згасла, бо, перемовившись кількома словами, вони розійшлися. Пат поклала подарунок до своєї машини і ще якийсь час крутилася там, заглядаючи під колеса «іспано-сюїзи» і «фольксвагена» так, ніби загубила щось. За сніданком, коли він спитав про цукерки і нового знайомого, відбулася жартом. Однак сказала, що то гонець до барона. Побачив на їхній машині мюнхенські номери і пригостив цукерками. Все це було схоже на правду. До Патриції залицялися, де б вона не з'являлась.
Пансіонат Джосімо Бенедетті залишили зразу ж, як тільки з двору поїхала поліція. Щоправда, перед від'їздом Пат довго заглядала в мотор, багажник, нишпорила в салоні, а при виїзді з міста, заправивши машину, заїхала на естакаду і пильно оглянула днище.
— Ти думаєш, що і нам хтось міг підкласти магнітну міну? — запитав Федір, коли їхня «іспано-сюїза» вже прямувала до перевалу.
— Все може бути…
— Воно-то так… У нас говорять: береженого бог береже, — сказав Федір і, побачивши на задньому сидінні коробку з-під цукерок, спитав:
— А це що?
— Я ж тобі казала за сніданком: презент, — кинула Патриція. — Від того німця з фірми «ХАМАГ», що приїздив до барона.
Федір узяв до рук коробку, розкрив — вона була порожня.
— А де ж цукерки?
— Віддала покоївці…
— А чому не віддала коробку? — у Федорову душу закралася підозра. — Пробач, але я чогось не розумію…
— Чого ти не розумієш?! — раптом закричала на нього Патриція. Обличчя її пересмикнулося від люті. — Ми їдемо до Мюнхена, це ти розумієш?! А все інше нас не обходить! Забудь! Усе, що бачив, чому був свідком, — забудь!
— Чому?
— Тому що свідків знищують!
— Це не відповідь, Пат… У коробці не було ніяких цукерок. Вона пахне маслом, яким змащують зброю.
— І що ти все винюхуєш?! — вибухнула гнівом Патриція.
— Я вимагаю пояснень! — твердо сказав Федір.
— Що?! Яких пояснень?! Хто ти такий, щоб я тобі давала пояснення, звітувала?! У мене є шеф! До речі, у тебе теж. Ми агенти Сі-ай-сі! Чи ти ще й досі не збагнув цього?!
— Хай так… Ми агенти, але не вбивці! А ти вчинила ганебне вбивство! За віщо ти знищила їх? Що поганого вони тобі зробили?
— Нікого я не знищувала. До смерті барона і його секретарки я не причетна! Я виконала зовсім інший наказ. Сьогодні каказали мені, а завтра накажуть тобі, й нікуди ти не дінешся, зробиш усе… Як зробила я! І облишмо цю сопливу мерехлюндію. Розмови про гуманність — не для нас!
— За нас думає шеф! Сивий Джіммі! Але у мене є мозок і душа! Я не автомат!