— Прийшов!
— Хто? — стривожився панотець.
— Максим прийшов… Од Тура… — сказала, а в самої щоки зарум'яніли й зламалася тонка брова. — Живий… За Сонним озером відлежується. В ногу його поранило, але за кілька днів уже ходитиме… Максим каже, що…
— А ти певна, що то Максим?
— Не сліпа.
— Кохання здатне засліпити, бо ти, доню, небайдужа до Тура. Ач, як зашарілася.
— Він обіцяв із собою, за кордон… Дружиною… То чого маю бути байдужою? Чи, може, ти знаєш кого кращого? Я тут із тобою в дівках посивію… Або й мене, як Ігнася…
— Ох, ох, бідолашна ти моя… За кордон нагострилася. А мене ж на кого покинеш?.. Зваж, усе то обіцянки-цяцянки…
— Ми повернемось. Тур казав: скоро знову війна буде…
— Казав, казав… А ти й повірила. Все то дурниці, Стефо… Де Максим? Клич сюди та вікно запни.
— Я вас не покину, таточку, — раптом разчулилася Стефа. — Але, що маю робити, як мені тут і заміж ні за кого вийти. А Тур такий гарний. У мене від нього, здається, дитя буде…
— Господи, ото порадувала, потішила батька на старості. Ще люди у наш бік пальцями не показували, то тепер будуть…
— Хай показують! — У чорних очах Стефи блиснула злість. Накинула на голову подаровану Туром хустку й вибігла з хати.
Панотець Феоктист схилив важку голову на руку. Чи то від горіхової, а чи від болю, що давно вже гніздився в старому серці, попливло йому перед очима. «Віддячили-сьме, пане-друже… Сина під кулю відправили, а самі вже тікаєте, холера б вас забрала. А Стефка вся в матір, та теж була на гулі скора… А що як забере Тур її з собою, з ким лишуся? Самотня старість. Хоч з мосту сторч головою… Ніхто води не подасть, доброго слова не скаже. Ото доборолися, панотче, до самого краю. Поки ще при церкві, нема коли про старість думати, а далі… Що далі буде з тобою, чоловіче божий?»
У передпокої почулися кроки, і до вітальні увійшов Максим.
— Слава Ісусу… — тричі перехрестився на образи і поцілував попові руку.
— Навіки слава…
Так, поза всяким сумнівом, це був радист Тура, син голови Калинівської сільської Ради. Панотець вийняв із шафи і поклав на стіл загорнуті у чисту ганчірку радіодеталі. Хлопець присів до столу, заходився перебирати конденсатори, роздивлятися до світла радіолампи.
— Там усе, що просили, — сказала од дверей Стефа.
— Ні, не все… Я просив три по шість тисяч, а бачу два.
— Бути цього не повинно, — вона кинулася до шафи і за якусь мить уже простягала йому зелений, довгастий, з вусиками для припаювання конденсатор. — Ось… Закотився… Візьміть. Андрій загорнув у ганчірку і заховав до кишені радіодеталі. Потім підвівся. — Дякую вам, панотче, і вам, Стефо, за допомогу. Від себе дякую і від пана провідника. Він просив передати вам щирі вітання….
— Як він почувається? — запитав отець Феоктист. — Як його рана?
— Нівроку, скоро бігатиме… Головне — кістка ціла.
— А як же це сталося? — запитала Стефа.
— Я при тому не був… Я саме за його наказом повів на дорогу ту божевільну. Коли чую, постріли, а потім граната гухнула. Я кинувся бігти назад, до хати. Аж бачу, пан провідник шкутильгають мені назустріч і кажуть… Орест забив Енея і Лиса. Я так зрозумів, що те сталося під хатою, у повітці… Тур жбурнув туди гранату…
— А потім? — спитала Стефа.
— Потім я перев'язав йому ногу, вирізав милицю, і ми пішли…
— Я зв'язкова надрайонного проводу, — мовила Стефа, — то маю знати усе. Тут вашим провідником цікавилися достойники Кужіля, але після того, що з вами сталося на Дідовій Буді, не знала, що їм казати.
— Коли ще поцікавляться, скажіть, що все залишається, як було домовлено… І час, і місце. Може, десь через тиждень, як загоїться нога, Тур вийде на зустріч. Ну, я пішов…
— Так швидко? — вихопилось у Стефи. — Та, може б трохи відпочили. Не хвилюйтесь, у нас тут тихо… А я ти часом яєчню на салі… Свіжиною розжилися… Га?
— Давно не куштував свіжини, — замріяно мовив Андрій. — Уже забув, як вона й пахне…
— Ну, то посидьте трохи, я зараз…
— У нас і чарка знайдеться, — закинув панотець.
— Дякую… Але мушу йти. Дорога далека…
— То заждіть хвильку, я вам із собою… — Стефа метнулася до комори. Панотець налив Андрієві чарку.
— Випийте, сину мій, та закусіть шкваркою. Андрій вирішив, що далі відмовлятися не варто, а то ще викличеш підозру. «Піп і так щось скоса поглядає. Мабуть, не той дух від мене після лазні».
— Дякую, панотче… Ваше здоров'я.