— Доброго здоров'я пивши. Закусіть, бо горіхова… вона в голову б'є. Ви скажіть мені, поки дочки немає, як він загинув?
— Хто? — ніби не здогадуючись, про кого питає піп, сказав Андрій.
— Та син мій, Ігнась… Полковник Еней… Я бачу, ви не все говорите, але мені можна, я ж батько…
— Бачить бог, — Андрій перестав їсти, обтерся і, дивлячись на образи, додав: — Я при тому не був. Я навіть мертвим Енея не бачив… Але пан провідник казали, що Орест застрелив його з карабіна.
Увійшла Стефа з добрим клумаком їстівного. Взял з шафи карафку горіхової, засунула у мішок.
— Тут на тиждень вистачить, а потім я ще принесу.
— Не треба, не ходіть, — вихопилось у Андрія.
— А чому? — звела тонкі брови.
Андрія кинуло в піт. Треба було не гаючись викласти якусь переконливу причину, а в голові — жодної пристойної версії. І наперед ніхто про те не подумав, а знали ж, що Стефа до Тура рватиметься.
— Може, пан провідник не хочуть мене бачити? — запитала з хвилюванням, сама того не підозрюючи, що своїм запитанням допомагає гостеві вивернутись із скрутного становища.
— Та ні… На тому тижні, казав, підемо до Довгого.
— Боронь боже! — скрикнула Стефа.
Тепер уже настала Андрієва черга питати чому.
— Взяли Довгого! Штахет прийшов… Не ходіть туди!
— Спасибі, Стефо, що попередили… Ой, засидівся. Мені ще скільки паяти… Бувайте, дякую за хліб-сіль.
Андрій перехрестився, схопив клумака з провізією і подався з хати. Стефа вийшла слідом. У сінях зупинила.
— Заждіть, я собаку припну.
Потім, біля воріт, зашепотіла гаряче, пристрасно:
— Максиме, голубчику… Перекажи йому, що я згодна. Що вже й з батьком говорила… Що… Ну, та він знає, про що йдеться. Скажи, на тому тижні в п'ятницю, як пошту заберу, так і до вас, за Сонне озеро. Ну, ходи з богом…
Андрій пірнув у темряву, а вона ще довго стояла біля хвіртки. Вже з околиці поглянув назад — мріє коло попових воріт її квітаста хустка. Пробіг поза кущами до узлісся, вскочив у рів, прислухався. Тихо. Тільки десь над болотом розпачливо скрикує кулик. Зачекав, поки вгамується сполохане серце, й собі крикнув совою. Раз, другий. Аж ось і відповідь. Та близько, наче за кілька кроків.
— Максиме, ти? — почув шепіт.
— Я…
— Чого так довго?
— Ходімо, дорогою розкажу. Добре, що вас не взяв із собою, а то…
— А що? — спитав лейтенант Бойко.
— Вони про Довгого знають. Почули б, що ви його бойовики, уявляєте, як воно обернулося б.
— Провалили б операцію на самому початку, — похитав головою Ліщина. — А це що?
— А це ось Стефа гостинця передала. На тому тижні, у п'ятницю, сама до нас прийде.
— Нічогенький клумачок і пахне гарно. — Василь скинув мішок на плечі. — Пішли, бо в мене вже слина потекла від цих пахощів.
Вилізли з рову і навпрошки, через ліс, подалися за Сонне озеро.
Розділ четвертий
МАКСИМІВ ДЕНЬ
— Не дозволю! — грюкнув кулаком об стіл голова сільради. — Степанюка не дам!
— Максиме Овер'яновичу, це наказ, його треба виконувати. Дам, не дам… Не нам з вами вирішувати, — намагався переконати капітан Коморний, — Розпорядження прийшло з області: всіх бандпосібників…
— Михайло дітей рятував! У нього їх троє! А в тебе діти є?
— До чого тут мої діти?
— Ні, ти скажи, є?!
— Ну, нема… поки що…
— До того, капітане, що, не маючи своїх дітей, важко зрозуміти, як болить за ними душа! Степанюк нікого не вбив, у поліцаях не був, із шмайсером по лісах не ходив… То лиха доля йому під груди багнета підперла, а ви його у бандпосібиики записали. Вже і банди давно нема, й Енея, що під хатою в нього сидів… Нема за ним вини. А коли й була, то він за те привселюдно покаявся.
— Я чоловік військовий, і наказ для мене — закон. Ви теж були на фронті. Коли б там усі так ставилися до наказів… Тут теж війна.
— Війна мене навчила думати… А ми тут з тобою — Радянська влада! Радянська! Чув? А хто з нами радився?! Хто дав такого наказа, не спитавши нас? Хто знає Михайла Степанюка краще, ніж ми з тобою? Під один гребінь легко гребти! Черкнув пером… А за тим розчерком — люди. Замість того, щоб пояснювати їм, доводити, аби повірили й ті, хто й досі на ліс оглядається, що наші закони гуманні, ми виселяємо Степанюка і думаємо, ніби після того ще хтось покається… Ні, це не наказ — це політичний злочин!
— Максиме Овер'яновичу, добирайте слова. Ви не на вулиці, а в присутності начальника райвідділу державної безпеки… Не треба так… Ви зрозумійте, моє службове становище…