— Чоловіче, я все розумію. Але ти теж уяви, що скажуть Степанюкові діти, як виростуть? Подякують батькові за довічне тавро, яке він без вини винний поклав на них. Хай він потім пояснить, що були при владі такі, кому, власне, службове становище здавалося важливішим загубленої долі.
— Не знав, що ви такий лірик… — капітан Коморний вирішив вдатися до більш вагомих аргументів. — У держави є потреба підрізати коріння бандерівщини…
— Не знаю, може, де в іншому місці й є, а у нас такої потреби немає.
— А 135-й? Надрайонний провідник. Його банда тероризує Дермань. Ми знаємо, що від нього нитка тягнеться і до Калинівки.
— До кого тягнеться, того й підрізайте, а Степанюка я не дам.
— Бачу, Максиме Овер'яновичу, розмова наша… Ви вже вибачайте, але змушений буду ставити це питання на бюро. — Капітан підвівся і поклав список осіб, що пілягали переселенню, до теки. — Хай райком з вами з'ясовує…
— Ото й добре… Це справа політична — їм про неї й клопотатися. Ти став це питання на бюро, а я зараз таки і сам Поліщуку подзвоню…
Гаркуша встав з-за столу, прочинив двері й попросив секретарку:
— Олю, зв'яжіть мене, будьте ласкаві, з першим секретарем райкому партії.
— Максиме Овер'яновичу, його сьогодні не буде. Він на пленумі, — почулося з приймальні. — А вам тут телефонограма…
— Звідки?
— З приймальні першого… Викликають на завтра, на ранок.
— Дякую, Олю…
«Чого б це?» — подумав Гаркуша. Ще вчора вони з Поліщуком бачились на засіданні районної Ради депутатів трудящих. Поруч сиділи в президії, але той нічого не сказав, навіть не натякнув, що має викликати. Поліщук ставиться до нього, як до фронтового побратима. Подумалось, може, знову буде переконувати, щоб дав згоду балотуватися на голову райради. Наближались вибори…
До райцентру приїхав удосвіта. Поставив свого. мотоцикла біля райкому і вже хотів було пошукати снідання, та раптом помітив: у вікнах кабінету Поліщука спалахнуло світло. Постояв, подумав і вирішив зайти. Краще нехай зараз відбудеться та розмова, щоб до обіду і вдома бути, бо тих справ та паперів стільки набралося, а тут ще й сівба на носі.
Поліщук зустрів його, як завжди, привітно.
— А-а… приїхав, — говорив, міцно потискаючи руку. — Ну, посидь, батьку, відпочинь трохи. Там у приймальні нікого не бачив? Ну, та не біда, сам подзвоню. Коморний у тебе був?
— Був.
Секретар підійшов до столика з телефонами, зняв трубку, раз-другий крутнув коліща з цифрами. Відповіли зразу.
— Доброго ранку, Іване Степановичу. Ти, мабуть, ще й не лягав? Так, приїхав… Гаразд, чекаємо. Коморний зараз буде тут.
Максим Гаркуша нічого не розумів, хоча й відчував, що йдеться про щось серйозне. А Поліщук тим часом присів поруч на стілець і заговорив ніби з хворим.
— Ну, як життя, батьку?
Давно вже не бачив у Дмитрових очах такої щирої схвильованості. «Це вже, певне, Коморний устиг доповісти про вчорашню розмову, і тепер удвох почнуть його виховувати».
— Та нічого… — сказав так, аби не згасла розмова. — Роботи чортова гибель. Робиш, робиш, а її все більше.
— А здоров'я? Серце як?
— Буває… тисне потроху… — відповів, а сам подумав: «Це вже або знімати будуть, або на курорт пошлють…»
А Поліщук вів далі й наче зовсім у інший бік:
— Від сина вістей не було?
— Звідки, з того світу?
— Чого так? А що як живий, раптом де об'явиться… Всяко буває.
— Ти до чого? — спитав, а серце защеміло, забухало в грудях. Поліщук і сам зблід. Дістав з шухляди валідол.
— Візьми під язик…
— Щось я не розумію тебе, до чого ти гнеш?
— О, здається, Коморний…
«Ну, зараз почнуть атаку з обох боків». Проте секретар знову здивував його, сказавши:
— Поїдеш з капітаном.
— Куди?
— Він тобі дорогою про все розкаже…
— А ви ще не сказали? — привітавшись, запитав капітан, котрий цим разом був одягнений у цивільне.
— Не вистачило духу, — зізнався секретар райкому.
— Що це ви затіяли? — підвівся Гаркуша.
— Ви не хвилюйтеся, Максиме Овер'яновичу… Син ваш…
— Що?! — скрикнув, хапаючись за бильце стільця.
— Живий! Живий твій Андрій, батьку! Заспокойся, — говорив Поліщук, а у самого горло перехопило, неначе розпеченим обручем.
— Де він?! Що з ним?!
— Усе гаразд. Не треба так хвилюватися. Скоро побачитесь… Маємо на те дозвіл керізництва. Я, власне, за вами… Вчора тільки од вас приїхав, а тут… шифровка з Києва.
— То чого ж ми стоїмо?!
— За кілька хвилин рушимо в путь. Машину я вже викликав. Ви сядьте, відпочиньте…