— Дай води, Дмитре… Щось серце хапає… Я ж його й побачити вже не сподівався. Стільки років… Шукав по всій Європі. Подав заяву, щоб до місії по репатріації… Мені сказали: він у Дахау потрапив…
— Візьми валідол, — подаючи склянку з водою, порадив Поліщук.
— Я і в Дахау був… Шукав по картотеці… Знайшли мені… картку.
— Невже знайшли? — здивувався Коморний. — Там же сотні тисяч людей.
— Знайшли… У німців усюди порядок… Ім'я, по батькові, рік народження, все його і навіть наша Калинівка туди вписана, а через усю картку штамп: «мертвий». Узяв я тоді з печі крематорію жменьку попелу, привіз додому і посадив під вікном явора… А ти, капітане, кажеш — лірика…
Капітан Коморний одвів очі й, ніби згадавши щось, сказав:
— Маю попередити вас, Максиме Овер'яновичу, про те, що ваш син знайшовся, до часу — нікому жодного слова.
— Це не прохання, батьку, це наказ, — підтвердив Поліщук.
— Але поясніть мені чому? У мене ж така радість!
— Про це тобі дорогою розкаже капітан. Ось тобі квиток учасника обласної конференції. Два дні твої, а завтра надвечір, перш ніж повертатися до Калинівки, одвезуть тебе в Ровно, покрутишся серед людей, аби бачили, що ти там був. Але про те, що зустрічався з Андрієм, ні пари з вуст. Не підведи мене, я за тебе ручився. — Він потис Гаркуші руку і раптом спитав: — А явір під вікном росте?
— Росте, Дмитро, росте…
У кімнаті їх було двоє — батько й син. Вони дивились один на одного і не вірили своїм очам. Скільки років мріяли про цю зустріч, через які терни продиралися до цієї щасливої миті, які палкі слова готували, аби висловити нестерпний, пекучий біль, що народився з великої любові. Зустрілись — і закам'яніли.
— Тату-у… — Андрієві здалося, що він кричить, а з вуст злетів лише шепіт.
— Як ти… змужнів…
— День добрий вам, тату!
— Дякуймо долі, сину… — На батькову щоку впала сльоза. Задрижали, скривились губи. — Та ще добрим людям дякуймо.
Обійнялись, стисли один одного міцно, ніби все ще боялись: передумає доля й розведе їх знову в різні світи. Обійнялись і довго так стояли, дослухаючись до того, як лускає в душі окалина застарілого болю, як велике, гаряче почуття, що тільки ось зараз народилося, росте, розпирає груди. Переливався той біль із душі в душу, і, дивна річ, його ставало менше. В сльозині, що тремтіла на батьковім вусі, пряжіло сонце. Воно заглядало у вікна, падало густими пасмами на килимок, на меблі й стіни, забарвлювало весь світ радістю, її було багато, її вистачало всім…
Потім вони кілька годин сиділи поруч, дивилися один на одного й говорили. Їм було що згадати, було з чого посумувати і порадіти разом.
— А мати? Як вони? — вирвалось у Андрія запитання, що давно вже крутилося на язиці.
Хмарою насунувся на батькове чоло сум.
— Немає нашої матері, Андрію… Бандери забили… І діда Оверка застрелили. Еней з автомата… Тепер лишилося нас троє…
— А хто ж третій? — перепитав Андрій.
— Христина… Вона тобі двоюрідна сестра… Це вже як ти до Німеччини… Прибилися вони з братовою… на Дідову Буду. Ти її ще дитиною бачив.
Андрій хотів розповісти про свою зустріч з Христиною, однак стримався. Його попереджали, щоб не торкався до пори тих подій у розмові з батьком. А Гаркуша-старший вів далі:
— Як налетіли оті шуліки на Дідову Буду, ледве не замордували її. Чоловік Христини, Орест, загинув. А вона, мабуть, скоро дитину народить… Оце був у неї. Казала, як народиться хлопчик, назве Орестом, а коли дівчинка — Устиною, як нашу матір…
Батько змовк. Його мучило питання, яке він ніяк не наважувався поставити синові. Розумів, коли Андрієм опікується державна безпека, — він не чужий, хоча й прийшов із чужини. Однак чому все, що з ним пов'язане, ховається під покрівцем таємниці, чому навіть йому, рідному батькові, говорять не все?
У двері постукали.
— Заходьте, — сказав Андрій.
— Чи не зголодніли, бува? — зазирнув до кімнати Коморний. — Бо вже обідати час… Я там дещо поставив на стіл. То як?
Максим Гаркуша тільки тепер згадав, що з ранку макової росинки в роті не мав, проте гаяти час на їжу йому не хотілося. Андрій помітив, що батько ще хоче сказати йому щось таке, чого не скажеш на людях.
— Дякуємо, товаришу… Ми зараз…
Батько підвівся.
— Дай я тебе обійму, сину… На людях воно не дуже… Не говори нічого, словами всього не скажеш. Бережи себе… Ти в мене один лишився. Вже і старість моя підкрадається, та й у твоєму чубі сивина… А ми ще ж і не жили з тобою, як людям годиться…
Другого дня надвечір поїздом Максим Гаркуша повернувся з Ровна до райцентру. Свого забрьоханого мотоцикла знайшов на тому ж місці, де й залишив, біля райкому. Після конференції, на якій ішлося про підготовку до сівби, треба було б зайти до Поліщука, попросити, щоб військова частина допомогла колгоспові транспортом, але у вікнах його кабінету не світилося. Завів мотоцикла й подався вулицею у бік лікарні, аби перевідати Христину, котра, за його підрахунками, вже мала стати матір'ю. Він заздалегідь купив малому, хоч того й не слід було робити до народження, пелюшки й усяку всячину. Однак цього вечора навідатись до Христини йому, певне, не судилося. На переїзді дорогу мотоциклові перепинив шлагбаум. Довжелезний ешелон, набитий, як у війну, людьми, спочатку посунув в один бік, потім довго тягнувся у другий, виповзаючи з запасної колії на магістральне залізничне полотно. Теплушки були не зачинені, й люди ніби вільно стояли у широких дверях, перетнутих лише на рівні грудей дошками, проте нараз Гаркуша помітив і вартових. До його свідомості не зразу пробилася думка, що це й є той ешелон з переселенцями, до якого протягом тижня звозили бандпосібників. Гаркушу й досі несла на своїх хвилях несподівана іскриста радість. Знайшовся син! Його Андрійко! Живий! Але чому знову заповзає в душу тривога?