— Не знаю, старина, не знаю. Сам сушу собі над тим голову і не знаходжу відповіді.
Знову стукотіли об камінну підлогу колодки, знову туман заповзав у вікно, мов щупальця спрута. Андрій спробував заснути. Голі дошки нар муляли боки, але з тим можна було примиритися, коли б не думка, що скабкою засіла в мозку. «Ось тобі і землячок. Звідки він узявся на нашу голову? — думав хлопець про Дайна. — Причепився, мов кліщ. А де він тепер? Друг до першого поліція». Андрій згадав про намір поділитись своєю підозрою з Крайніченком і вирішив не відкладати тої розмови.
— Товаришу майор, — покликав він пошепки.
Федір підійшов, сів біля нього на нари. Дістав зім'яту сигарету, гостинець того ж таки Дайма, чиркнув сірником. Жовте слабеньке світло впало на його зосереджене обличчя. Андрій спостерігав, як сходяться на переніссі Федора розкрилені брови, як грає в його замислених очах мерехтливий вогник сірника, і мовчав. Чекав, поки припалить. Але Крайніченко не поспішав. Уже вогонь підібрався до пучок, а Федір усе розминав у пальцях сигарету.
— Припечете руку, товаришу майор, — сказав Добривечір.
— Ось що, хлопці. Не називайте мене майором. Може, воно і обійдеться, але про всяк випадок буде краще, коли вони менше знатимуть про мене.
Микола підвівся, відчуваючи, що Крайніченко має сказати щось важливе.
— Мене звуть Федір Краєв, рядовий, так я був записаний у Моосбурзі. Зустрілись ви зі мною в арбайткоманді на лісосіці. Про все інше — ні пари я уст. Зрозуміли?
— Я все оце хочу вам сказати, — Андрій сів на нарах. — Ще коли той «землячок», трясця його матері, пригощав нас, я подумав: а чи не він стріляв тоді в барона? І потім, коли вони оглядали туристяк, їх чомусь цікавили тільки підвали. Я так думаю, коли людина платить за щось гроші, то вона вже обмацає його з усіх боків. А вони на другий поверх навіть не піднімалися.
— Так, — підтвердив Микола. — Я лежав на другому поверсі. Туди ніхто не заходив, аж поки ми поїхали.
— Так от я й кажу, а чи не шукали вони в підвалі тих?..
Федір несподівано затис йому долонею рота. Андрій не встиг здивуватися. В дверях забряжчав ключ.
— Про це ні слова, хлопче, ніде і нікому. Зрозумів? А особливо про те, що ми бачили біля печери…
Федір підвівся, і тієї ж миті в камері спалахнуло світло. Рипнули іржаві завіси. До камери зайшов наглядач.
— Хто з вас Павло Петрович Соколов? — звернувся він до них поганою німецькою мовою, що одразу видавала в ньому англійця.
— Я, — відповів по паузі Андрій.
— На допит. І ви теж виходьте, — кивнув він Тегарту й Дервілю.
— Нас теж на допит? — запитав гасконець. — Але все, що ми могли розповісти цікавого, сер, з нас викачало гестапо.
Наглядач глипнув на нього недобрим оком, цвіркнув крізь зуби і знову заворушив нижньою щелепою, наче бугай, що пережовує жуйку.
— Ну, давай, ворушись! — несподівано гаркнув він, грубо хапаючи гасконця за комір.
— А я чув, американці — народ вихований, — промовив Тегарт.
— І дуже ввічливий, — додав Франсуа Дервіль, скосивши на Вольфа очі.
Наглядач хотів було жбурнути Франсуа до дверей, але рука його несподівано вперлась у груди Федора Крайніченка, що ніби з-під землі виріс перед американцем. Наглядач не повів і бровою. Дивився деякий час на Федора байдуже, ворушив важкою неголеною щелепою. Потім рука наглядача ніби сама собою стрибнула назад і повисла в повітрі, немов туго натягнута струна. Федір встиг відхилитися. Наглядач промазав. Він перестав жувати і дивився на Крайніченка з тупою цікавістю. Потім підпустив гасконця і спокійно показав великим пальцем правої руки на двері. Всі троє вийшли з камери.
У кабінеті слідчого панував морок. Пучок світла від лампи надав на якісь папери, притиснуті до стола кістлявими, вкритими рудим ластовинням руками. Обличчя американця не можна було розгледіти, воно розпливлося в темряві. Лампа повернула гнучку шию до Андрія. Хлопець примружився, світло засліпило йому очі. «Забавляється», — думав Андрій. Голос, глухий, сонний, запропонував підійти ближче. Хлопця вразила досить чиста російська мова. Хто ж це говорить? Захотілося глянути на нього.
— Ім'я? Прізвище? — запитує голос із темряви.
— Андрій Гаркуша.
— А Павло Соколов хто такий?
— Він помер. У Дахау.
— А навіщо тобі знадобилося його прізвище?
— Щоб жити, — відповів Андрій, спостерігаючи, як кістлява рука швидко дописала в картці: «Він же Андрій Гаркуша».
— Може, в тебе є ще які клички, давай запишу?
— Нема в мене ніяких кличок. Гаркуша — це моє справжнє прізвище.