Андрій дивився на проворні пальці слідчого, і йому здавалося, що вони належать не власникові сонного голосу, а комусь іншому. «Якого чорта він ховає обличчя, ніби боїться, що я його впізнаю».
— Росіянин? — запитав по паузі слідчий.
— Українець.
— Народження?
— Двадцять шостого року.
Запитання одне за другим вилітали з-за лампи, спокійні, монотонні, ніби вони зовсім не цікавили слідчого. Андрій відповідав, а сам не зводив очей з дописаного в картці: «Він же Андрій Гаркуша». «А звідки поліція знає, що в мене було прізвище Соколов?» — думав хлопець і раптом згадав. Соколовим Павлом Петровичем називав його, вітаючись, Франсуа Дервіль, коли вони зустрілися в гаштеті. Ті два «попутники», мабуть, теж чули. Тепер ясно. «Землячок» і тут подбав про нього.
— Так ти кажеш, утік з робочої команди, приписаної до табору Ебензе?
Андрій підтвердив.
— Сам тікав?
— Ні, нас було п'ятеро.
— Хто? — пальці схопили товстого «паркера», приготувавшись писати.
— Пшигодський, Прічард, Микола Добривечір і я…
— Це тільки четверо.
— П'ятим був Петро Родіонович Яровий, його вбили під час втечі.
— Хто такий Прічард?
— Американський льотчик, збили над Мюнхеном у сорок четвертому.
— А де він тепер?
— Не знаю. Вони з Пшигодським вирішили іти до Італії.
— Ну, а з Краєвим де зустрілися?
— Я вже казав, зустрілися в горах, на лісосіці. До команди він прибув тижнів за два перед тим, як ми мали тікати…
— Раніше не зустрічалися?
— Ні, — твердо відповів Андрій і поглянув на пальці слідчого. Спостерігаючи за ними, хлопець намагався вгадати хід думок чоловіка за столом. Пальці були спокійні, і хлопець вирішив, що слідчий йому повірив.
— Невже ти не зустрічався з ним у Дахау?
— В таборі було більше ста тисяч чоловік. «Недарма він ховає від мене обличчя. Хитрий, як лис» — подумав Андрій.
— Ну, припустімо, ти кажеш правду. А згодом, біля туристяка?
— Все було так, як я вам розповів. Микола захворів, а без нього ми не могли іти далі…
— А звідки приїхали ті грузовики з есесівцями?
— Не знаю.
— І ти кажеш, грузовики були порожні?
— Порожні, — відповів Андрій.
Слідчий уже вдруге повертався до тих грузовиків,і кожного разу його пальці починали нервово розкручувати і закручувати «паркер». Так воно і є. Їх цікавить той гестапівський архів. «Але бісового батька я скажу вам про нього».
— Виходить, гестапівці розстріляли охорону і шоферів? — вів далі слідчий.
— Так, а потім облили труїш бензином і підпалили. Та я ж вам уже розказував про це. Ви думаєте, я вас обманюю?
— Ні, чому ж, я тобі вірю. Однак уточнити треба. Виходить, той барон убив Кьоніга і тікав…
— Я кинувся за ним, а з лісу хтось вистрілив і вбив барона. На ранок приїхали ті двоє. Від них ми дізналися, що закінчилася війна, і поїхали сюди, у Мюнхен. А нас арештували. Це чистісінька правда. Я нічого не приховую. Розсудіть самі, яка мені вигода. Я хочу додому. А як вас дуритиму, ви мене затримаєте, перевірятимете. Я вже і так насидівся в Дахау. Навіщо мені сидіти ще й у вас. — Андрій говорив щиро, переконливо.
Пальці слідчого знову спокійно лежали на паперах. Здавалося, він повірив Андрієві. Та раптом його гостре, немов тесак, обличчя ввійшло в яскраве пасмо світла. Андрія вразили підсліпуваті, довірливі і якісь безпорадні очі слідчого. Рука нервовим рухом посадила на ніс окуляри. Товсті скельця збільшили очі, і вони враз втратила безпорадність, стали колючі, недовірливі, пронизливі. Андрій подумав, що, мабуть, слідчий тепер бачить того у збільшеному вигляді, як комаху під мікроскопом, і від того хлопцеві стало не по собі. Він зіщулився, втягнув голову в плечі, відчуваючи непоборне бажання стати меншим, ніби крізь ті окуляри слідчий заглядав йому в душу.
— Руку. Праву.
Один по одному слідчий відтиснув на бланку п'ять порізаних візерунками плямок.
— Навіщо це? Я не злодій. Я нічого не крав, — обурився хлопець.
— Украдеш, — упевнено сказав слідчий. — Украдеш, голубчику.
Голос його повеселішав, ніби слідчий враз прокинувся від сну.
— Я втомився від тої війни, панове, і, здається, маю право на особисте щастя. На мою душу… Десять років доля дурила мене. Нарешті, я повернувся до своєї дружини, бачу свою красуню-донечку. Я маю право на щастя, Геро?
— Маєш, маєш. Ти пий, Стенлі.
— Ні, Геро, ти скажи мені, — наполягав п'яний голос за дверима.
— Ха-ха-ха-ха, — пролунав гіркий жіночий сміх.
«Хто це сміється? Сабіна? А може, Ютта?» — думав Герберт фон Глевіц, сидячи в кабінеті без світла. Місячне сяйво впало на килим, вихопивши з темряви край стола і прихилений до нього портрет у позолоченій рамі. Професор дивився на своє зображення: рицарський хрест за польську кампанію, ордени і відзнаки за державну діяльність, багаторічну і великотрудну. «Кому це все тепер потрібно? Викинули геть не тільки портрет, а й мене самого.