Дерева курились туманом. Дуби ще не викинули листя, їхнє чорне покручене гілля вчепилось у вранішній туман, ніби тягло його на себе, щоб прикрити голі стовбури.
«Ютті, кохана Ютті, я повернусь», — шелестіла об гранітний берег спінена хвиля. Дівчина починала втрачати надію. «Вже повернулися з фронту майже всі солдати. А його все нема».
Хвиля Ізару дихала гірськими снігами. Її холодний подих добирався до тіла, морозив душу. Ютта йшла вздовж парапету вже добру годину. Набережна скінчилася несподівано. Обірвалася з-під ніг камінна плита. За крок від дівчини Ізар котив піняві хвилі. Ютта задивилася на ріку, замилувалась. Маленька постать сновигала між деревами, трохи вище по річці. Ютта придивилася пильніше. Це був хлопчик. Ось він зупинився біля самої води, застиг, напружено вдивляючись у протилежний берег. Там здіймалися похмурі стіни старої мюнхенської в'язниці. «Мабуть, у нього хтось там сидить», — подумала Ютта. Не відводячи очей од вікон в'язниці, хлопчик рушив берегом їй назустріч. Віллі! пізнала хлопця Ютта.
Той глянув на неї, підняв комір піджака, засунув замерзлі руки в кишені і не поспішаючи підійшов.
— Чого ти тут блукаєш так рано? — запитала вона.
— Чекаю на батька.
— А хіба він у тюрмі?
Віллі кивнув головою.
— Вчора надвечір забрали. Але він ні в чому не винуватий. Мені сказали, що сьогодні вранці його мають звільнити.
Дівчина глянула на веснянкувате, посиніле від холоду обличчя хлопця, і в її серці прокинувся жаль.
— Коли ж ти встав, що так рано вже тут?
— А я і не лягав зовсім. Звечора тут ходжу. Спочатку був там, біля брами, так поліцаї нагнали… — Віллі шморгнув носом і пересмикнув задубілими плечима.
Ютта розстебнула дощовик.
— Іди сюди, трохи погрієшся.
Віллі підозріло глянув на неї.
— Іди, не соромся, — вона прикрила його худеньку постать полою дощовика, притулила до себе.
Віллі дрижав, як осиковий листок, однак пручався — соромився. Ютта гладила його руде, завжди скуйовджене волосся, і серце її сповнювалося теплом. Обличчя хлопця нагадало їй Манфреда. Такі ж великі світлі очі, прямий ніс, міцно стиснуті губи і таке ж щире, лагідне серце. «Він блукав тут цілісіньку ніч, виглядаючи батька, а я втекла з дому, щоб не бачити свого…»
— Слухай, давай будемо чекати разом, не заперечуєш?
Він підвів на неї недовірливі очі.
— А ти не боїшся?
— Ні, я нічого не боюся, — вона всміхнулася, — разом буде тепліше.
— Ти знаєш, Ютт, учора ввечері ми одержали листа…
Кров відлила їй од лиця. Рука, що гладила його волосся, здригнулася.
— Тільки ти не хвилюйся. Все гаразд. Лист…
— Від Манфреда? — прошепотіла вона.
— У-гу. Він у росіян. Лежить у шпиталі.
— Що з ним таке? — від хвилювання у неї змінився голос…
— В листі написано тільки, що Манфред скоро має бути дома.
— А коли?
— Цього не знаю. Там не сказано, коли саме.
— Хлопчику ти мій рідненький. Спасибі тобі, спасибі, — вона схопила його руду голову обома руками і цілувала очі, ніс, щоки.
— Пусти, пусти, — пручався Віллі.
Вона розсміялася. Сміх, веселий, радісний, злетів над сонними будинками і покотився за річку до похмурих бастіонів тюрми. В ту ж мить на них упало перше проміння сонця, і тюремні стіни вже не здавалися такими похмурими і неприступними. Злетіли у небо сонні голуби. Пронеслися над їхніми головами і хотіли вже сідати на дах сусіднього будинку. Віллі заклав два пальці в рот і свиснув пронизливо, з переливами. Голуби зірвалися в прозору блакить, залопотіли крильми і попливли живою хмаринкою над Ізаром.
РОЗДІЛ III
ФЕМІДА БЕЗ ГОЛОВИ
Вечоріло, а сонце ніяк не хотіло скочуватись з вечірнього пругу — висіло над Швабською Юрою. Наближалась комендантська година. Та Бронека Пшигодського це ніскільки не тривожило. Сьогодні вперше він надів форму карабінера польської караульної роти і міг вештатись містом хоч і до ранку. «О, я таки досяг свого, я знову жолнєж війська польського, холера його мамці. Уявляю, як зрадіє фрау Ірма. Жодна німкеня не пройде повз мене байдуже, так і їдять очима». Броніслав задоволено оглядав себе у вітринах склепів, час від часу обсмикуючи гарно пошиту куртку, поправляючи хвацько заломлену набакир конфедератку. Ще зранку він почав замочувати свій мундир і вже був на добрих градусах. Не поспішаючи ішов по Швайбрюкенштрасе і забавлявся, відверто розглядаючи жінок, тішився, коли вони, не витримуючи його нахабного погляду, одвертались або опускали долу очі. Зустрічним американцям, незважаючи хто вони — офіцери чи солдати, — молодцювато козиряв і пропливав повз них гусячою ходою, — такий був суворий наказ капрала Марціняка.