— Два віскі з содовою і… мою дозу польської горілки для пана.
— Щиро вдячний, але то буде забагато.
— Гонору слово, пан вип'є, або я не жолнєж війська польського, — Бронек надувся, мов півень перед боєм. Войовничим жестом збив на потилицю конфедератку. — Чи, може, пан гребує?
— Ну навіщо одразу так. Коли ви наполягаєте, я з радістю, — запобігаючи сварці, Дайн перейшов на польську мову.
— Пан, пшепрашам, поляк? — здивувався Пшигодський.
— Українець, з-під Львова. Сокаль. Може, чули?
— Аякже, — Бронек клацнув закаблуками і гоноровито відрекомендувався: — Броніслав Пшигодський із Кракова!
Дайн чемненько промовчав, його починав дратувати цей шкваркни жовнір, але щось веліло йому стриматися, почекати. Нюхом старого розвідника відчув, що краківський амбіціант може бути корисним для нього. Оскільки Шульце все ж таки добився у шефа дозволу на купівлю готелю, Дайн має дбати про свою агентуру. Бо який він резидент без агентів. Він підняв чарку і, цокнувшись з Бронеком, випив.
— Фрау Ірмо, ще два віскі, — звернувся до хазяйки Дайн. — Коли вже ми познайомились із паном Пшигодським, треба випити.
— Без содової, — додав Бронек. Хоч язик у нього вже починав Заплітатись, він твердо вирішив перепити Дайна і тоді закінчити розмову з Ірмою наодинці.
Фрау Венцель подала їм наповнені чарки.
— За славних жовнірів війська польського.
— Віват! — гукнув Бронек і перекинув чарку.
— Бруно, досить, ти вже п'яний, — нахилилась до нього хазяйка.
— Що? Я п'яний? Ти не знаєш, як у Кракові п'ють. Я ще можу…
— А ви давно із Кракова? — запитав Дайн.
— О, то ціла одіссея, холера його мамці. Я сидів у німецькому таборі в Ебензе, поблизу Зальцкаммергута.
— Де? — стрепенувся Дайн-Рябчук.
— В Альпах, поблизу Зальцкаммергута. А потім…
Дайн нашорошив вуха. Ні, інстинкт розвідника його ще ніколи не обманював. «Пшигодський… Броніслав Пшигодський? Та це ж, мабуть, він і є, той самий поляк», його прізвище Дайн бачив у протоколі допиту Андрія Гаркуші.
— Так що ж було потім, шановний пане? — Дайн ближче присунувся до Бронека.
— Я схопив автомат і як… Та-та-та-та, як вріжу! А потім у машину і… шукай вітра в полі.
— Так то ж було в горах…
— Ну, в горах. Правильно. А ти звідки знаєш? — п'яні очі Бронека вороже зиркнули на Дайна.
— Ви самі про це казали.
— Нічого я не казав і взагалі, якого дябла тобі від мене… Чого ти чіпляєшся до неї? — непевною рукою Бронек показав на Ірму. Кружка з недопитим пивом злетіла зі столика і брязнула об підлогу.
— Бруно! Він зовсім упився. Та ти ж тільки хвилину тому казав, що ви втекли із Ебензе, а це ж у Альпах.
— Правильно, в Альпах. Я й сам знаю. От обійшли ми Зальцкаммергут, я і кажу йому. Ходімо, кажу, до Італії, до генерала Андерса, а він… — Голова у Пшигодського обважніла і хилиталась на тонкій шиї, як у паралітика. Пиво, горілка, віскі змішалися всередині, викликаючи то безпричинну веселість, то безпідставний гнів.
— Що зробиш, йому доводиться вдруге звикати до горілки, — вибачливо промовила фрау Венцель.
— Дайте йому склянку содової. Випийте, пане Пшигодський, полегшає.
— А мені і так легко, — п'яно всміхнувся Бронек. — Прошу уваги, панове!
— Ми слухаємо, — заспокоїла його Ірма.
— Уважно, пане Пшигодський. Тільки я щось не второпаю…. Кому ви все те казали? — запитав Дайн.
— Як кому? Крайніченку. Він думає, як він майор, так йому і сміятись можна. Не позвалям! Єстем пан гоноровий! Єстем хорунжий війська польського, а не якесь там бидло…
— Ви не помиляєтесь, пане Пшигодський? Може, то був не Крайніченко, а Краєв?
— Який до дябла Краєв. Крайніченко. Майор Радянської Армії. Ми разом із арбайткоманди тікали… Я вам кажу, це б я не знав з ким… — Після содової Бронеку стало трохи легше, голова ніби трохи просвітліла.
— А який він із себе, той майор?
— Високий, ставний, кучері чорні, а очі сині. Нічого собі хлоп, тільки цивілізації і справжньої культури не нюхав. Що вам сказати, пане містер, коли у них на всю Росію жодної пристойної борделі. Темнота, безпросвітна сірість.
— Що правда, то правда. Вони тепер і в Польщі свої порядки заведуть.
— Хто?
— Совєти.
— Не позвалям! Гонору слово! Польща — то країна високо цивілізована.
— А коли ви збираєтесь до Кракова?
— Як пан Збишко накаже, так і виступаємо. Збишко Марціняк, то геройський капрал, холера. Він там усе димом пустить… — Бронек ще щось мурмотів під ніс, але важка голова невблаганно опускалась на груди.