Андрій і Тегарт усміхнулися.
— Чого вам так весело? Чи, може, думаєте, що каменоломня — то курорт, Ніцца. Золотий берег?
— Мені теж дали три, — сказав Андрій. — Третій — за образу суду. Хоч би справді, а то не встиг жодного дошкульного слова сказати.
— Не журись, Анрі, я сказав за двох. Лаявся англійською мовою, наче сажотрус із лондонського Сіті. І суддя несподівано заговорив, як справжній німець: «Век! Век! Доннерветтер!»
— Цього суддю я знаю вже років двадцять, — сказав Тегарт. — Служив кайзерові, Веймарській республіці, націстам, тепер на службі в американців…
— Власті міняються, а судді лишаються.
— Нічого не вдієш, Феміда носить на очах пов'язку, на неї, як бачиш, ніщо не впливає — ні час, ні політичні кризи.
— Ех, старина, у вас їй зовсім голову одірвали. Поглянь.
Андрій подивився туди, куди вказував палець гасконця. На фронтоні Палацу юстиції стояла безголова статуя грецької богині правосуддя. В руці вона тримала побиті осколками терези. Одірвана голова впала на мармурову чашу і лежала на ній, задерши догори зав'язане по очах обличчя.
— А чого в неї зав'язані очі? — запитав Андрій.
— Стародавні греки колись вважали це символом об'єктивності, — пояснив Тегарт.
— Наївні греки. Якби їхня богиня тепер зняла пов'язку, вона б напевне осліпла. Подумати тільки, після фашистського концтабору три місяці чистилища на мюнхенській каменоломні. А я уже мріяв про Сену, університет, про свою квартиру на Монмартрі.
До машини вкинули ще двох цивільних німців. Грюкнули двері. Ревнув мотор. «Зелена міна» виїхала з двору і, набираючи швидкість, покотилась Прілмайєрштрасе. В цей полуденний час на вулиці ще не було спекулянтів і американських солдатів, її не терзали судомини «чорного ринку».
Андрій, що сидів поблизу віконця, помітив на східцях струнку біляву дівчину в розстебнутому дощовику. Поряд з дівчиною стояв худенький рудий хлопчик. Щось знайоме було в його тоненькій постаті.
— Вольфе, поглянь, здається, твій хлопчик, — схвильовано промовив Андрій.
Тегарт виглянув у віконце.
— Віллі, — прошепотіли губи старого, але він не покликав сина. «Зелена міна» мчала усе далі і далі від Палацу юстиції. Постаті дівчини і хлопчика поступово зменшувались і віддалялись.
— А це не твоя дочка? — запитав Дервіль, що теж припав до вікна.
— Може і вона, не знаю. Я залишив Марту, коли їй було сім років.
— Ну, цій не більше двадцяти.
— Дочка в матір, чорнява. Хлопці руді, мов смолоскипи, а вона чорна, — сказав Тегарт.
— Тепер дівчата фарбують волосся, блондинки в моді, — промовив Андрій.
— Може й так, — погодився Вольф, і на душі в нього потеплішало. Перестала існувати пекуча проблема, яка стільки років труїла його душу. Скільки разів він запитував себе: «Хто мої діти? Чи пам'ятають мене? Чи не соромляться імені батька?»
— Не сумуй, старина, три місяці — не дванадцять літ, витримаєш.
— У мене тільки дна. Я не ображай високого суду, — посміхнувся Тегарт.
— Не кепкуй, Вольфе, а то я завию з досади, — гасконець опустив лису голову на сковані браслетками руки і замовк.
Тюремний наглядач зло лупцював Федора під боки м'якими, немов подушки, кулаками.
Крайніченко розплющив очі. На краю його широкої білосніжної постелі сиділа молода жінка і привітно всміхалась. Федір згадав, що її звуть Пат.
— Ви проспали сніданок і обід. Вставайте хоч повечеряйте. Я принесла вам каву і сендвічі. — Жінка підвелася з ліжка і, безшумно ступаючи, пішла до дверей. Рухи її були м'які і пружні, як у рисі.
— Скажіть мені… — важко вимовляючи англійські слова, почав Федір.
Вона озирнулася. Случала, як незграбно звучать в його устах знайомі слова, і всміхалась. Невисока, струнка, в тугих габардинових штанцях, пухнастому светрі, з короткою хлоп'ячою зачіскою, вона була схожа на задерикуватого підлітка.
— Говоріть краще російською, так буде легше і вам, і мені.
— Ви знаєте російську?
— Це моя рідна мова. Нею розмовляють мої батьки. Вони виїхали з Росії в двадцятому. Мені тоді не було і п'яти років. Я пам'ятаю тільки засніжені, безмежні поля. Пливуть за вікном, як біла безмовна пустеля…
— І більше нічого?
— Моя пам'ять зберегла небагато. Ну, а все інше, то вже розповіді. Спогади. У нас в сім'ї не було дня, щоб не говорили про Росію.
Годинник на протилежній стіні різко пробив шістнадцяту.
— Вставайте мерщій. У нас сьогодні гості, так що вечір буде цікавий.
Вона все ще здавалась йому підлітком, тільки очі, темні, мов стиглий чорнослив, промовляли зрілою мовою. Пат подарувала йому на диво щиру осмішку і вийшла. Федір підвівся, спустив з постелі ноги. Вони одразу потрапили у м'які, теплі пантофлі. «Так, друже, — подумав Федір, — ти, здається, із пекла без пересадки попав прямісінько в рай…» Думки завихрились сполоханими стрижами. «За які, власне, заслуги мене приймають у цьому домі, як принца крові?». Згадалася крита, без жодної шпарини машина. Їхали з годину. Потім темна горобина ніч сипонула на нього дощем, вдарила в обличчя свіжою хвилею вітру, і він опинився всередині будинку. Коли очі трохи звикли до яскравого світла плафонів — побачив струнку гострооку, жінку. Вона стояла, картинно спершись ліктем об одвірок, запустивши в чорне, коротко підстрижене волосся довгі пальці, і безтурботно всміхалася. Американський підполковник, той, що привіз Крайніченка сюди, скидаючи з себе мокрий плащ, звернувся до неї так, ніби вона була його дружиною або сестрою.