— На жаль, містер Керк, я нічого про те не знаю. Гестапівці пригнали на туристяк до Траупзее уже порожні машини. Випадково я і мої товариші стали свідками жахливої розправи — на наших очах було розстріляно есесівську варту. Потім події розгорнулись, як кажуть, не на нашу користь. Мертві мовчать.
— Ви можете заприсягтися, що кажете правду?
— Я сказав правду, — їх погляди схрестилися. — А присягатись зайве. Ви однак не вірите жодному моєму слову.
— Служба, майоре, служба. Не маю права вам вірити, поки архіви не лежатимуть у наших сейфах. А може, ви бережете таємницю для своїх? Хочете викупити нею свої гріхи перед радянськими органами безпеки?
— Я не маю ніяких гріхів перед Батьківщиною. Не зраджував, чесно боровся з фашизмом навіть у концтаборах.
— Недовідомі путі господні, майоре. Як знати, що ви робили в гестапо. Сто чоловік було розстріляно у справі БСВ. А вас не поставили до стіни.
— Що? — Крайніченко зірвався на ноги. — Це наклеп! Гестапо могло вирвати у мене язик, але слово зради…
— Сідайте, майоре. Охоче вам вірю, що саме так воно і було. Але уявіть собі на хвилину, — Керк поволі підвівся, збив у попільничку білу корону з сигари і відійшов до вікна. — Уявіть собі — в органи держбезпеки попадає ряд документів, написаних на бланках мюнхенського гестапо, які свідчать, що Краєв — Крайніченко, полонений майор Радянської Армії, після розстрілу членів БСВ у Дахау продав гестапо ще, ну, скажімо, тридцять п'ять чесних патріотів, учасників антифашистського підпілля. І все це, скріплене підписами слідчих і печатками, попадає до рук радянської контррозвідки.
— Це провокація! — промовив Федір хриплим від люті голосом.
— Згоден. Однак провокація як метод роботи розвідки, не виключає успіху.
— Вам не повірять, — ламкою вийшла у Федора ця фраза.
— Помиляєтесь, майоре. Навпаки — не повірять вам. Почнуть копатись у вашій біографії, шукатимуть грунту для зради і зіткнуться з фактами. А факти, знаєте, вагомі. Логічний хід думок приведе слідство до висновку: помста за арешт і загибель батька штовхнула вас на зраду. До того ж там стане відомо, як гостинно приймала вас американська розвідка…
Федір Крайніченко стояв, до болю стискаючи кулаки, йому нічого було сказати, крім того, що пастку на нього поставила вміла рука. Керк, старий досвідчений розвідник, вчепився в нього мертвою хваткою. Як перед смертю, майнули рідні обличчя — дружини, малого
Павлика, і серце залилось гарячим болем, стислося переляканим горобцем у грудях і принишкло, ніби спинилося зовсім. Керк знову підійшов до стола.
— Сідайте, нетреба так хвилюватись, у вас є інший вихід, — Керк поволі опустив своє важке тіло в розлоге низеньке крісло. — Сідайте.
Федір не ворухнувся.
— Всього цього, звичайно, можна було б уникнути, якби ви показали нам, де заховано архів.
— На жаль, не знаю… — твердо промовив Крайніченко.
— Шкода. Тоді доведеться зачекати, поки пригадаєте. Ми раді гостям, але мені прикро, що ваша сім'я хвилюватиметься. Ви на фронті з сорок першого? От бачите, чотири роки, — він співчутливо зітхнув. «Руді, ніби іржаві очі сховались під фарбованими бровами. Керк рішуче кинув у попільницю недокурок сигари і встав. — Бажаю доброго відпочинку. Почувайте себе вільно, майоре, тут усе до ваших послуг. Я не втрачаю надії на вашу розсудливість. Подумайте, зважте, однак не забувайте — третього виходу нема, — Керк не прощаючись пішов до дверей.
За кілька хвилин повз вікна прошурхотіла машина. Крайніченко сів у крісло. Опустив голову на руки. У вухах стугоніла стривожена кров, била у скронях стонадцятьма молотами, і вже не було надії на те, що колись заспокоїться серце, відпочине мозок від настирливого рою думок. Ніколи не думам Федір Крайніченко, що так жорстоко поведеться з ним доли. Полон, концтабори, Дахау… П'ять років життя висіло на волосині, п'ять років нелюдських страждань, але ще ніколи не відчував він такого пекельного болю, як тепер, «Батьківщина. Київські кручі, сивий і вічно молодий Дніпро. Залізнична школа на Солом'янці. Галасливі хлопчаки, тихі дівчатка, я вчив вас любити рідну землю, водив на екскурсії в КПВРЗ. У цех, де колись працював Микола Островський. Ми разом співали «Наш паровоз летить вперед»… Ні, я не носив за пазухою камінь, я щиро вірив — його зупинка в комуні. Цьому вчив мене мій батько. І нехай ніхто не торкається його пам'яті брудними руками — він був комуністом. Сину мій, дорогий мій Павлику, чи скаже тобі хто правду про мене?» Щось гірке і пекуче підкотилось до горла, вп'ялося гострими пазурами в душу і рвало її на шматки, ятрило незгасимим вогнем розпуки.