— За кого ти мене маєш? Я тобі що, шулер? — грізно запитав банкомет.
— Сери і гери, ша! Над вами мати божа…
— Темна! Давай третю!
— Пожалуйста, — «банкір» п'ятірнею витер спітніле шрамасте обличчя і кинув на ящик карту.
— Собі!
— Собі — не вам, фури не дам. Очі! Малютка Манон…
— Брешеш, тільки двадцять!
— Чого репетуєш, у тебе ж все одно перебор.
— Це ми ще побачимо.
— Дивись, дивись. Двадцять три, не менше, або я даремно народився в Одесі.
— Ну що ти скажеш, таки двадцять три.
— Шулер!
— Авантюрист!
— Ну, ну! Легше.
— Бий його, падлюку!
— Гроші! Гроші хапай!
На паперті зчинилася бійка. Галас, сопіння, тіла переплелися, над головами злетіли кулаки, і раптом нелюдський крик полоснув по нервах. Андрій здригнувся. Глядачі і гравці кинулися навтіки. За мить на паперті лишився тільки «банкір». Він лежав, ткнувшись лицем у ящик, розметавши волохаті татуйовані руки, а мармурова мадонна тужливими і ніби здивованими очима дивилась на рукоятку ножа, що стирчала в нього із спини. Від паперті до Андрія бігло з десяток чоловіків. Хлопець відступив убік, даючи їм дорогу, і раптом завмер. Повз нього, мов зляканий заєць, пронісся Грицько Шпинь. Цибнув через кущі і зник, тільки затиснута в руці куртка мелькнула над стриженою головою та карти посипались на асфальтовану доріжку. Андрій стояв вражений. Він уже не сподівався будь-коли зустріти свого земляка, а тим більше тут. «А втім, де ж йому ще бути, як не в цій каламутній юпррінській заводі».
— Ти тут, а я тебе шукаю, — Ютта збігла до нього по східцях. — Ось тобі продуктові картки, талон на форму і черевики, а це — аусвайс. Тепер ти справжній діпіст.
— Що?
— Діпіст — це англійське слово — переміщена особа. Ну, ходімо. Я покажу тобі кімнату і койку.
— Спасибі, важко зітхаючи, промовив Андрій. — Скажи по честі, ти не знаєш, як звідси додому дістатись?
— Не знаю, — щиро призналась Ютта. — Кажуть, має бути репатріація, а коли — хто його знає. Ніби якусь радянську місію чекають.
— Коли? — стрепенувся Андрій.
— Я тим не цікавилась. Ходімо, в мене часу обмаль.
Вони вийшли через двір. Від каплиці санітари тягли попід руки мертвого одесита. Дівчина злякано вчепилася Андрієві в лікоть.
— Що це?
— Штрикнули ножем, і кінець. «Нет счастья на земле» — прочитав Андрій витатуйований на руці мерця напис.
— Як не хтось тебе, то сам себе, а все в черепочку смерть, — промовив якийсь чоловік і, згорбившись, пішов геть.
Вони зупинились біля гранітного двоповерхового будинку з табличкою «Блок № 1».
— Які тут, буйні чи тихі? — запитав Андрій.
— Не знаю. Ходімо мерщій.
Темний коридор привів їх до великої кімнати. Тут пахло тютюном і новими солдатськими чобітьми. Черга діпістів в'юнилася по кімнаті, підповзаючи до стойки в протилежному кутку. Суха юнррівська міс кидала на руки діпістам бляшанки з беконом. Сива жінка в товстих окулярах на гострому носі вирізала талони з продуктових карток.
— Тут до вечора простоїш.
— Давай сюди свої талони, — Ютта рішуче підійшла до стойки. — Цього підпустіть позачергово, його невідкладно хоче бачити місіс Хемфорд.
Міс за стойкою заметушилася.
— Розмір черевиків, штанів, кашкета?
Хвилин за п'ять Андрій виходив з кімнати, несучи під пахвою форму, бекон, кілька пачок сигарет і ще якісь пакуночки.
Вони піднялися на другий поверх і зайшли до коменданта блоку. Той мовчки оглянув Андрія. Вийшов з-за стола, поманив за собою пальцем. Кругла, мов гумова куля, голова, похитуючись, попливла коридором.
— Заходь сюди, — штовхнув двері сусідньої кімнати.
Тихі перебори гітари огорнули Андрія сумом.
— Ось твоя койка. А оце правила поведінки і розпорядок дня табору. Вивчи назубок. Я перевірю, — комендант суворо глянув на хлопців і вийшов.
Їх було троє в кімнаті. Двоє сиділи на підвіконні, третій спав чи, може, так лежав на койці, одвернувшись до стіни. Кімната невелика, лише на чотири койки. Ті двоє, що сиділи на підвіконні, здавалось, не помічали присутності четвертого. Білявий хлопчина років двадцяти тихо перебирав струни гітари, його дружок щось наспівував без слів. Він охопив руками коліна, поклав на них голову і дивився кудись у пробиту сонячним промінням зелень парку. Тужлива мелодія якось одразу знайшла притулок в Андрієвому серці. Хлопець сів на свою койку, заслухався. «Повій, вітре, на Вкраїну…» Слова спливли в пам'яті, як застарілий біль. І ніби перекликаючись з його думками, долетіло од вікна: «… Де покинув карі очі. Повій, вітре, опівночі…» Рука білявого лягла на струни. Гітара замовкла.